2.

Коли тобі 14, життя яскраве і багате на емоції. От і спогади про поганий сон минули вже через кілька місяців, затмарені першим коханням.

Ще тоді, у перший ранок після жахіття, Тетянка щиро дивувалась своїй емоційній реакції: “Ну, і чого я там злякалась, що вже такого страшного побачила, що розрюмсалась наче малеча?!”

“Може то взагалі була не я? Може сон був про когось іншого?” - міркувала дівчина. Дійсно не в її характері було віддаватися страждання і глибокому самоаналізу. Її лозунгом по життю була відома фраза героїні з “Віднесених вітром”: “Я подумаю про це завтра”.

От і ці переживання були відкинуті на потім.

Та і сам факт пробудження здібностей, як називала ці сни бабуня, Таню не лякав. Вона з малечку від бабці чула історії про жінок її сім'ї, які “за допомогою свого дару рятували родину під час революції, розкуркулення, війни, голоду” та інших бід, які спіткав багатостраждальний український народ.

Не варто питати чи вірила вона цим історіям, бо сама дівчина ніколи не задумувалась чи може то бути правдою чи сімейною легендою. Це просто було, як повітря — ти його не бачиш, всі кажуть що воно існує, але поки його наявність чи відсутність не доставляє проблем, то і милу дитячу голівоньку це питання не дуже і турбувало.

Інша справа бабуся. Жінка вже і не сподівалась, що на старості років зможе передати свій досвід онучці. Це її і тішило і трохи бентежило. Їхня родина жила на південних степах з давніх давен, трималися разом, а більшість мешканців їхнього і сусідніх сіл були якимось багатоюрідними родичами по сьомому коліну. Всі один одного знали, всі родичались, підтримували. Діти росли наче спільні — де ніч застане там і заночують. Жінки вечорами збирались гуртом, гомоніли, пліткували, ділись досвідом з малими наступницями, тому знання про сни були для дівчат чимось звичайним, природнім. І коли приходила пора дорослішання, то перші пророчі сни були очікувані і жаданні.

Так було колись. Але вже в поколінні баби Марусі з її родичок дар отримали лише сама Маруся і її менша сестричка Клава. Дочок Клава не мала, а єдиний син загинув молодим під час ліквідації катастрофи на ЧАЕС. Маруся ж мала дочку, матір Тетяни, але чи то комуністичне дитинство і повна невіра в бога і вищі сили (як гадала потім Таня), чи то недоношеність і хворобливість в дитинстві (це була офіційна версія самої Марусі), не дозволили успадкувати дар. Рід вже не жив гуртом, села пустішали, всі роз'їзджали по великим містах у пошуку кращого життя і тепер науку про тлумачення снів крім баби Марусі ніхто б не міг передати, навіть якби і народилась колись ще одна обдарована дівчинка. І от воно, бабине щастя, гордість і велика відповідальність перед родом. Але самій малій бешкетниці почуття відповідальності ще було не знайоме.

- Не турбуйся, - телефоном заспокоювала Клавдія сестру, - Згадай свої сни! Вона з часом все зрозуміє, всього навчиться, зможе далі передати знання своїй дочці.

Але бабине серце було не спокійне, бо, по-перше, сни були не такими вже й очевидними, як вважала її менша сестра, а, по-друге, цей перший пророчий сон онуки трохи лякав жінку, бо не віщував нічого доброго. Ні, ні , ні, треба подбати про спадок роду поки жива, треба навчити, треба застерегти, лиха можна уникнути.

Поки Маруся розмірковувала як краще передати знання онуці, думки самої Тетянки були геть не про відповідальність перед родом. Хлопці — от що турбувало її серденько, а саме один конкретний хлопець, щойно переведений до її класу зі спортивного ліцею. Влад! Всі хлопці однолітки їхньої школи виглядали просто нікчемно у порівнянні із Владом. Високий, білявий, спортивний, не дуже говіркий, але дуже упевнений у собі хлопець не йшов з дівочих думок, а коли виявилось що він доволі веселий і приємний у спілкуванні, то всі запобіжники було знято і Таня рушила на “завоювання фортеці”. Треба відмітити, що фортеця довго не протрималась, бо лише одних надутих губок і прохання допомогти “бідній слабкій дівчинці” у чергуванні по класу після уроків, вистачило аби Влад пав перед завойовницею. Така легка перемога трохи розчарувала дівчину, але загальношкільна популярність її першого в житті хлопця і наявність конкуренток тримало юні почуття у солодкій напрузі.

Хоча парочка зустрічалась ще з початку навчального року (а це аж два з половиною місяці!), але в силу раннього віку їх пристрасть обмежувалась триманням за ручки під партою під час уроків і солодкими обійми на перервах.

На той час Таня гадала, що мабуть Влад і є її доля. О, як було б чудо провезти все життя отак тримаючись за руки, а на старість років розповідати онукам історію їх кохання, яке вони пронесли крізь все життя. Дівчині подобалось вдивлятися у глибокі сірі очі коханого, роздивлятись не по-хлопячому довгі вії, розгладжувати чорні брови, відчувати його долоні на своїх щоках і ті неймовірні юрби мурах, що розбігались тілом, коли Влад притискав її до себе, обхопивши за тонку талію.

Наближався кінець листопада, а разом із ним і 15-тий день народження дівчини. І Тетянка з нетерпінням чекала, що це стане чудовим приводом для першого в житті справжнього дорослого поцілунку.

- Я не розумію, чого ти дозволяєш водити себе за носа? - почула дівчина голос своєї найкращої подруги Ксюні десь за високими кущами парку.

Дивно, але не дивлячись на пізню осінь , чомусь стояла літня спека, дерева і недоглянуті розлогі кущі бузку в парку були вкриті рясною соковитою зеленню, а сама Тетянка була вдягнута у білу коротку мереживну сукню і босоніжки на невисоких підборах. Ні абсурдність подій, ані легкий шум в голові, ані затуманеність свідомості , ані подзьобані часом і корінням дерев паркові доріжки не могли зупинити цікавості дівчини, яка намірилась підслухати продовження розмови.