1.

Чому так щимить в грудях? Пече, мов поклали розжарене залізо, стискає, наче кліщами.

Все тіло окутує холодне повітря, морозний вітер осушує сльози, босі ноги застигли.

А в грудях пече!...

 Тугий біль, голова важка, неначе несе вагу всього світу, думки, мов бджоли, гудять одним роєм і жодної не розібрати, не розчути. Ноги холодні та легкі несуть уперед, не розбираючи дороги. Невмите лице, заплакані очі, нечесане волосся... Соромно якби хтось зустрівся дорогою,  щоб вони подумали? "Хвора, слабкодуха, нікчемна", - та може вони були б і праві.

Нікчемна жалість до себе, бажання бути врятованою, притаманне лише слабким і безвольним, відчуття огиди до самої себе, сором за те, що не можеш вгомонити своїх емоцій, самотність безмежна, безкрая як космос - немає ні початку , ні кінця.

Кому розказати про свої печалі, кому вилити біль? Пустка довкола, нікого немає, ніхто не зрозуміє, ба,  гірше — осудять, висміють, будуть повчати, сваритимуть.

Дорога попереду пряма, широка, вільна. Що заважає нею йти? 

Так темно, самотньо. Тобі є куди йти, а чи хочеш ти туди? Але ноги несуть, не питаючи твоїх бажань. Ти тікаєш чи хочеш наздогнати щось втрачене?

Ідеш вулицею... Хати обабіч, як долі людей, що траплялись у твоєму житті: є нові і ошатні, старі  і занедбані, сірі але міцні, побудовані нашвидкоруч та не надійні.

Жодне вікно не світиться - всі давно сплять. Так тихо! “Може я одна у всьому світі, а всі люди кудись в мить зникли?” Хіба таке можливо? І ти йдеш, мигцем роздивляєшся їх будинки, зазираєш у двори, уявляєш життя господарів.

Помалу крок стихає, сповільнюється, ноги вже не несуть у невідомість, а повільно чургикають брудною вулицею.

Хід думок  заспокоюється і вже можна вхопитися за них, роздивитися, вслухатися.

Чому так болить, чого тобі не вистачає в житті, що з тобою трапилось?

Якби зустрівся подорожній і спитав: “чому заплакані очі, хто образив?”, що відповісти?

Чоловік, діти, батьки — живі-здорові, достаток в родині.

Осудять: “Невдячна, чим ти можеш бути незадоволеною в житті? Розпещена”

“Іде своєю рівною прямою дорогою і не бачиш як інші люди страждають, які в них біди та проблеми, розпущена, невдячна дитина”, - так ?

Так, мабуть саме так скажуть, якщо спробуєш розказати про свій біль. Але ніхто не бачить, що під ногами у тебе на твої рівній дорозі життя.

Болото, в'язке тягуче болото!

Ідеш, оминаючи трясовини, радієш ясним днем. Але знаєш, що не зможеш завжди оминати “глибокої води”. Тільки забудешся, розслабишся, відчуєш себе в безпеці і одразу провалюєшся. Ніхто не подасть руки, бо ти самотній в душі, ніхто не витягне!

Принцеси, нікчемі принцеси чекають на принців, чекають порятунку і кожна зі свого самотнього “болота”.  І ти така ж така сама як ті, кого зневажала за слабкість, така ж принцеса, яка бажає порятунку принца, що знайде, обніме, відгони всі печалі.

Але принц не приходить, принців взагалі не існує! Не існує ! Є тільки безкрає болото печалі.

А довкола такі ж люди як ти, такі ж самотні. Туляться один до одного, мов горобці, шукають притулку, щоб хтось залікував їх рани, позбавив самотності.

Те, що довкола повно народу, не позбавляє самотності: кожен жаліє себе, шукає теплих обіймів, а сам не хоче відкрити своє серце для когось . І так ці самотні люди ходить довкола і не бачить один одного. І ти така сама: шукаєш тепла і не отримуєш від таких же ж самих холодних скалічених душ.

Ти знаєш, що щастя в твоїх руках, ти про це читала, про це всі усюди говорять.

Маєш бути сильнтю, стійкою, самодостатньою. 

І? Чому ця наука не діє? Чому зараз так боляче, де була допущена помилка? Як я взагалі опинилась тут? І доречі, де саме я і куди так упевнено йду? 

Навязлива думка, що я маю десь опинитись. Може мене хтось чекає? Хто?

А я? Хто я? Чи це важливо? 

Так хочеться тепла. Може моє серце закрите і тому не може отримати те тепло, що дають. Ні! Хіба таке можливо, хіба можна добровільно відмовитись від щастя? Був час, коли воно, серце, линуло до інших: рідних, друзів, коханих... І що з ним зробили? Забрали весь жар душі, випили всі сили.

Щоб двоє людей зігрілися, то мають гріти один одного, а ти віддала себе, гріла всіх, а сама замерзла. Йдеш холодна, темною пустою дорогою, тіло окутує холод, у грудях пече біль, голова важка від думок.

Куди я взагалі йду? Може треба спинитися? Стривай, може це сон?  Так, страшний сон! Так не буває! Так боляче, самотньо і страшно просто не буває! ПРОКИНЬСЯ!

Наче хтось різко потягнув вгору і витягнув дівчину з темряви — Тетянка прокинулась у холодному поту. Відчуття жаху не минали, але теплі бабусині руки дарували спокій. І врешті скажене серце, що билося наче десь у самій горлянці, почало трохи вгамовуватися.

- Бабуню, це було так по-справжньому! - нарешті хриплий слабкий голосок зміг прорватися крізь сковані страхом вуста.

- Все добре, все буде добре! Так буває! Ти навчишся читати ці сни, вони перестануть тебе лякати. Всі жінки у нашому роду бачили віщі сни і навчились ними керувати. І ти навчишся. Ш-ш-ш! Заспокойся крихітко, я поруч! - бабуся міцно притискала онучку до себе, злегка погойдуючи, наче колише.