19

Новини в університеті розлітались з такою швидкістю, що я ледь могла за ними встигнути, тому на ранок четверга я ловила на собі зверхні погляди.

-Не звертай уваги.-казала Анна, тримаючи мене під руку.

Вона єдина, хто підтримував мене і шепотівся за спиною, за що я була їй безмежно вдячна.

-Мені начхати що вони думають.-відповіла я, коли ми вийшли з навчального корпусу.-Яке їм взагалі діло до мого життя? Нехай своїм займаються.

Анна зітхнула і взяла мене за руку, зупинившись на доріжці з бруківки.

-Тільки не засмучуйся, гаразд?-сказала вона і я напружилась, звівши брови до купи.

-Кажи.-вимогливим тоном відповіла я, помічаючи розгубленість Анни. Вона кусала себе за щоку і бігала очима за моєю спиною, що видавало її стан.

-Новини про твої заручини розлетілись так швидко, що всі кореспонденти зібрались у вас під будинком вчора вранці. З усього що вони бачили, вони зробили висновок що ти втікла з дому. Тоді хтось написав у чаті універу, що Декарт сам винен, що від нього втікла наречена і той придурок написав про тебе стільки гидоти, що навіть говорити соромно.

Я була не в курсі цього всього лише з однієї причини - я не мала телефону.

-Що він написав?-серйозно запитала я, розуміючи, що всі ці погляди як виявляється не лише через те що я втікла від заручин.

-Він написав що ти невдячна повія. Якщо коротко, то він розписав скільки коштувала каблучка до заручин і які можливості для тебе відкривались, а ти негідниця, яка втікла на смітник і продаєшся там за гроші.

Анна занусила нижню губу і скривилась після своїх слів.

-Чорт.-гаркнула я і обернулась. Тепер дійсно всі ці погляди на мене здавались такими гидкими, що мені стало не по собі.

Та я здогадувалась, що так може статись, тому перестрахувалась.

Пробігшись очима по забитому натовпом газону, я знайшла потрібну фігуру.

Декарт сидів у колі хокеїстів, хоча сам ні одного дня ним не займався. Вони весело сміялись і їли картоплю фрі, тому я вирішила, що це дуже вдалий момент.

-Я зараз повернусь.-сказала я, кинувшись уперед, та Анна побігла за мною.

-Рейчел, ти куди? Заспокойся, не роби дурниць!

Та я не слухала подругу. Йшла по газону, активно шукаючи в своїй сумочці потрібну річ. Щойно я опинилась на місці, вся команда спортсменів перевела на мене погляд.

-Декарт!-вигукнула я і повільно підняв на мене погляд.

-Рейчел.-привітався він. Хлопець був як завжди в одній з отих зовсім не модних сорочок і виглядав дуже самовдоволеним.

-Досить розпускати про мене брехні.-гаркнула я.-Сьогодні ж скажи усім що це не правда.

-Інакше що ти зробиш?-засміявся він.-Татусь уже тобі не допоможе. Чи може ти розраховуєш на свого крутого хлопця з сервісу?-від його слів команда хокеїстів засміялась і я зрозуміла як далеко він зайшов у своїх розповідях.

-Відсмокчеш, Пірс?-вигукнув один з хлопців, показавши непристойний жест язиком і всі знову розірвались сміхом. Я стисла зуби і з усіх сил намагалась не показати свою образу.

-Забери це.-гаркнула я, продовжуючи дивитись на Декарта і кинула йому в обличчя каблучку. Він відхивився і коли та приземливась йому на ноги, взяв в руки.-І припини падати так низько, розпускаючи брехні.

Я розвертаюсь і збираюсь піти з високо піднятою головою, та все йде не за планом. Один з «найрозумніших» хокеїстів раптом стріляє в мене кетчупом зі своєї пляшки. Струмінь червоного соусу потрапляє мені просто щоку, заливаючи усе волосся і плече. Я закриваю очі і ахаю.

-Що ти робиш, ідіот?!-кричить Анна, кидаючись до хлопця і забираючи у нього пляшку. Я чую всебічний регот і розумію, що усі відпочиваючі на газоні студенти це побачили. Та ще більше мене вражає, що цю витівку вони підтримали. З усіх боків на мене починає литись кетчуп і вже за хвилину хтось ініціює нову гру. В мене починає летіти картопля фрі, помідори з бургерів і хтось навіть обливає мене кока-колою.

Я на ходу витираю очі від бруду і пробираюсь крізь коридор студентського знущання. Хай там як, та вони не побачать моїх сліз.

Та раптом все припиняєть і я вдаряюсь у чиїсь міцні груди.

-Рейчел?-питає чийсь грубий голос і я киваю, досі намагаючись прибрати з очей бруд.

-Зейн?-чую голос Анни позаду і швидко піднімаю очі.

-Що сталось?-запитує він, взявши мене за плечі. Я хитаю головою, не в силах щось відповісти і Анна тягне мене за руку, щоб ми вшивались.

За спиною я чую здивовані голоси, які певно не розуміють звідки хлопець тут узявся. Та я теж не розумію і від цього по шкірі біжать мурахи.

Анна зупиняється біля фонтану допомагає мені вмитись, а потім змушує стягнути худі, лишаючи мене в одній футболці.

-Тільки його бракувало.-сердито каже дівчина і дістає із сумки вологі серветки. Моє обличчя нарешті чисте і я можу щось бачити, тому починаю мити руки і збираю волосся у пучок високо на маківці, аби не забруднити ним чисту футболку. Анна витирає серветками мої джинси, на скільки це можливо, а потім кросівки, доки я намагаюсь запхати брудне худі в паперовий пакет, який теж знайшовся у Анни.

-Що б я без тебе робила.-кажу я, коли вона нарешті теж миє у фонтані руки, а я вже більш менш чиста.

-Я мала б якось їх зупинити.-винувато каже Анна і я їй посміхаюсь.

-Навряд чи ти щось могла б зробити. Але ти була сміливою, коли полізла забирати пляшку у того хокеїста.-кажу я і вона опускає очі.

-Це все на що я здатна.

-Агов, чого ти себе звинувачуєш? Ти тут ні до чого.-кажу я і дівчина киває, та я бачу, що вона не погоджується.

-Звідки взявся Зейн?-раптом запитує вона і я тисну плечами.

-Я правда не в курсі.-кажу я і Анна підозріло на мене дивиться.-Це не через мене!-вигукую я на її недовірливість і дівчина кусає себе за щоку.

-Просто в нього більше немає причин повертатись. Може він побачив тебе у новинах і тому повернувся?

-Анно, це точно не через мене! Клянусь тобі!-кажу я і дівчина нарешті зітхає, а тоді бере мене за руку.

-Ходімо на парковку. Лаям скоро приїде.