4

Я однозначно не знала і не розуміла з ким звʼязалась у ту ніч в клубі. Тож, здається, тікаючи від однієї проблеми, я встрягла в іншу.

-Вже не така смілива?-знущався Лаям, тримаючи мене під прицілом. Я не знала, що відповісти.

Я злякалась, не знала чого від нього очікувати. Бачила той палаючий вогник гніву в його очах і очікувала на постріл. Хотіла кричати, та боялась навіть відкрити рота.

А що в біса робити в такій ситуації? Я радше була готова померти, ніж викрити свою брехню і чекати одруження з Декартом.

-То наступний раз, коли захочеш розповісти, який я огидний, подумай двічі і згадай, що ти сама просила про допомогу.-договорив Лаям і після своїх слів прибрав пістолет за ремінь на джинсах і встав з мене. Дихати стало набагато легше.

Я впіймала себе на думці, що в моменти переживань, зазвичай я стикаюсь з панічними атаками, та зараз цього не відбулось. 

Чому?

Хлопець пройшов до дверей, коли я нарешті змогла заговорити. 

-Куди ти?-прошепотіла я, сама не знаючи чому. Хіба він не достатньо небезпечний, аби дати йому піти, Рейчел? Хіба він недостатньо сильно тебе злякав? 

-Йду.-відповідає брюнет і я панічно схоплююсь з місця.

-Що я скажу батькам?-виривається питання з мого рота і я Перелякано дивлюсь на хлопця, шукаючи відповідь в його очах. Він піднімає кутик губ, даруючи мені гостру посмішку.

-Мені байдуже.-кидає Лаям і виходить з кімнати.

Після його вибриків мені довелось вигадувати історію про неіснуючого клієнта, який терміново вимагав полагодити його машину, а обидва працівника на сервісі Лаяма не могли вийти на роботу. Виставляти хлопця лицарем було просто жахливо після того, що він зробив.

І я пообіцяла собі, що більше жодного разу не захищатиму того, хто наставляв на мене дуло пістолета вже двічі.
 

****

-Вгамуйся, Рейчел. Куди гірше одружитись з Декартом.-заспокоювала мене Анна, коли ми сиділи за одним із столиків на подвірʼї університету.

-Я вже навіть не знаю. Контролювати Лаяма дуже важко. Він непередбачуваний і жорстокий. Я весь час боюсь, що він скаже щось не те, або викине якийсь коник. Ще й цей клятий пістолет.-зітхаю я, покрутивши в руках бургер. Апетиту зовсім не було.

За останні кілька тижнів я надто багато нервую. Через це я схудла вже на пʼять кілограмів і продовжую втрачати вагу. 

Батьки щось підозрюють і навіть хотіли відвезти мене силоміць до лікаря, тому я в черговий раз відбрехалась, що навмисне сіла на дієту. 

Я буквально погрузла у брехні. Вона засмоктує мене як багнюка. Вже навіть дихати стає важко.

-Рейчел, благаю, зʼїж хоч шматочок. Твої чорні кола під очима мене турбують.-каже Анна, взявши мою руку і обережно погладивши її пальцем. Я зітхаю, бо цілий ранок намагалась приховати їх консиллером. Невже це не допомогло? 

-Не можу.-видихаю я і знову без апетиту дивлюсь на їжу.-Мене постійно нудить від нервів. А вчора знову була панічна атака через клятого Декарта.

Я вирішую змовчати про те, що чомусь від вибриків Лаяма я з цією проблемою не зіткнулась. Боюсь розмов Анни про це і чесно кажучи, боюсь і сама навіть думати про те, що мої мозок і тіло не сприймають хлопця як загрозу. А мали б…

-Не думай про це. План працює. Батьки повірили у те що ви з Лаямом закохані і скасують заручини, я впевнена. Ось-ось все вирішиться.-підтримує мене Анна та я навпаки ще більше напружують.

-Промовка про вовка.-кажу я, звівши брови.

До нашого столика прямує Декарт.

Від його неочікуваної появи я навіть не встигаю поговорити з Анною про те, що буде далі. що станеться коли заручини розірвуть? Як довго я ще маю показувати батькам Лаяма? Чи не організують вони нові заручини, коли я повідомлю що ми розійшлись, як і було заплановано? 

Чи не надто я поспішила визнати свій план гінеальним?

Каштанове волосся Декарта звісає до самих плечей, блакитна рубашка розстібнута, а під нею біла футболка. На ногах класичні сині брюки і шкіряні кросівки. Золота печатка виблискує на середньому пальці. На шиї золотий ланцюжок з хрестиком і такого самого плетіння ланцюжок на правій руці. На іншій - ролекси.

Декарт просто відображення багатства. Він ніби намагається привернути увагу цими золотими прикрасами і показати наскільки важливо мати статус багатія у цьому світі.

-Вигадай щось.-панічно прошу я Анну, коли хлопець підходить до нас І хапаюсь за її долоню мертвою хваткою. Тривога десь у грудях зростає. 

Декарт нахабно сідає поруч зі мною, скинувши з плеча сумку і обіймає мене за плечі, ніби мені це подобається. Вираз його обличчя показує, що хлопцю подобається так з мене знущатись і він не відступить.

Бридке почуття страху і безвихідності охоплює мене з ніг до голови і я смикаю плечем аби скинути важку руку, та вона ніби прилипла до мене. Пальці Декарта лише сильніше стискають мою шкіру і я відчуваю нудоту підходящу до горла.

-Привіт, Рейчел. Анно!-вітається він і я смикаюсь від грубого голосу, який чую над вухом.-Вже чув про твого хлопця.-каже він, сильно притискаючи мене до себе.-Звідки це він раптом взявся?-його голос холодний і злий. З натяком на погрозу. Дихання важке, а кутик губ піднявся вгору, помітивши моє занепокоєння.

-Він вже давно був.-відповідає замість мене Анна і я намагаюсь відсісти, та Декарт знову тягне мене до себе, вчепившись своїми клешнями в мою руку. 

Я відчуваю себе цуциком на короткому повідку. Важко уявити що він робитиме, якщо ми одружимось, якщо навіть зараз вважає мене своєю власністю. 

-Мені боляче.-кажу я, та він оскалюється і сильніше стискає моє плече. Йому абсолютно байдуже.

-Не намагайся всіх надурити, Рейчел. Батьки вже обрали дату заручин, ти не втечеш від мене.-каже він крізь зуби і я намагаюсь встати, та він так міцно тримає мою руку, що сумнівів у тому, лишиться синець чи ні, нема. Анна встає з місця, панічно намагаючись щось вигадати, аби врятувати мене.

-Відпусти.-прошу я, та хлопець лише сміється і хапає мене долонею за шию, повернувши обличчям до себе. Буквально змушує дивитись йому в очі.