IX

Жнець ще якийсь час мовчав, дивлячись на знак. Не просто дивився — розглядав, ніби звіряв із чимось у голові.
Потім зітхнув і трохи відсунувся від столу.
— Цікаво… — тихо сказав він, більше собі, ніж мені.
Погляд ковзнув у мій бік, але без тиску.
— Скажи мені одну річ, Віро.
Пауза.
— Що саме тебе в ньому так зачепило?
Він ледь нахилив голову, ніби намагаючись побачити це моїми очима.
— Це ж не той знак, який одразу впадає в око. Його легко пропустити. Більшість навіть не помітить.
Легкий, майже невидимий усміх.
— А ти запам’ятала.
Він провів пальцем по стіні, обводячи коло.
— Тут багато всього намальовано. Але ти підійшла саме до цього.
Погляд став уважнішим, але не холодним — радше зацікавленим.
— Чому?
Я мовчала, і він не підганяв. Навпаки — ніби давав мені час.
Тоді він знову заговорив, уже спокійніше, майже невимушено:
— Бачиш, оце коло з променями — це старий солярний мотив. Таке знаходять ще задовго до слов’ян. Кераміка, прикраси… нічого унікального.
Він ледь постукав пальцем по центру.
— А от це — інша історія.
Пауза.
— Хрест, але кривий. Зміщений. Нерівний.
Він коротко глянув на мене.
— Такі речі не малюють просто так.
Жнець трохи відкинувся назад, але видно було — тема його зачепила.
— У сарматів були так звані тамги. Родові знаки. Прості, щоб можна було швидко вирізати чи вибити. Але водночас — свої. Унікальні.
Він злегка повів плечем.
— Їх знаходять на металевих бляшках, прикрасах, іноді на елементах спорядження. Це як підпис. А іноді — як мітка: «це належить цьому роду».
Трохи тихіше додав:
— І не тільки речі.
Він знову подивився на знак, а тоді — на мене.
— З часом ці знаки нікуди не зникли. Люди змішувалися, культури мінялися… а такі прості форми залишалися. Хтось копіював, не знаючи значення. Хтось намагався його вигадати.
Ледь усміхнувся.
— А вже потім їх почали пояснювати через богів, сонце, ще щось. Хоча сам знак може бути значно старший за всі ці пояснення.
Пауза.
Він уважніше придивився до мене, вже без усмішки.
— Але це все — теорія.
Тихіше:
— Мене більше цікавить інше.
Коротка пауза.
— Ти ж не просто «десь бачила», так?
Він не тиснув. Навпаки — голос став м’якшим.
— Бо інакше ти б не підійшла саме до нього.
Його погляд ковзнув по символу й знову повернувся до мене.
— То що саме ти згадала, коли на нього подивилася?

Я ковтнула повітря, на секунду відвела погляд від знака, ніби боялася, що він знову «потягне» за собою.
— Він… мені не просто знайомий, — тихо сказала я.
Пальці самі стиснулися, ніби я досі щось тримала в руці.
— Я бачила його у сні.
Коротка пауза.
— На мечі.
Я зморщилася, намагаючись підібрати слова, але вони не дуже слухалися.
— Я тримала його… і цей знак був на рукоятці. Чіткий. Не стертий, як тут.
Я глянула на Жнеця, шукаючи хоч якусь реакцію, але не зупинилася.
— І це було не так, як звичайний сон. Я не просто його «бачила».
Тихіше:
— Я його знала.
Плечі ледь напружилися.
— Як підпис… розумієш? Як печатка.
Я на секунду заплющила очі, ніби знову відчула це.
— Ніби це мій знак.
Слова вже звучали впевненіше, хоча всередині все ще було трохи тривожно.
— Не просто малюнок. А щось, що… належить мені.
Я провела рукою по зап’ястю, ніби там могло щось бути.
— І він не тільки позначає. Я відчувала, що він… захищає.
Пауза.
— І ще щось.
Я повільно видихнула.
— Ніби через нього я пов’язана з кимось. З тими, хто був до мене.
Я знову подивилася на знак на стіні, тепер уже інакше.
— Як зв’язок із родом.
І вже тихіше, майже пошепки:
— Наче я його не побачила… а згадала.

Жнець ще раз уважно глянув на знак і тихо видихнув.
— Це досить нетиповий символ… — сказав він, ніби більше для себе. — Нагадує сарматську тамгу, яку пізніше інтегрували в солярний знак Ярила.
Він провів пальцем по лініях.
— Я припускаю, що певний рід сарматів не хотів покидати своє місце. Залишився… і асимілювався в якесь слов’янське плем’я. І таким чином зберіг свій родовий символ.
Коротка пауза.
Погляд ковзнув до мене.
— Можливо, саме у твоєму роді поєдналися сарматські воїтельниці і слов’янське відання.
Він ледь скривився, ніби не любив гучні слова, але не заперечував їх.
— Після хрещення такі речі не зникли. Вони просто почали ховатися. Передавалися тихо… або взагалі не передавалися відкрито.
Він злегка знизав плечима.
Тихіше:
— Справжні волхви і ті, хто відав, просто зникли з очей.
Пауза.
Він трохи нахилився вперед.
— Є таке припучення, звучить як псевдотеорія, але...
Погляд знову на знак.
— Що вони закрили свою силу. І захист.
Коротка пауза.
— Через зраду.
Він підняв очі на мене.
— І з того часу… тут щось ніби пішло не так.
Ледь повів плечем.
— Постійні війни. І відчуття, що землею керують не ті, хто мав би.
Тихіше:
— Бо ті, хто мали — зрадили самі себе.
Він замовк на секунду, а потім знову глянув на мене — вже дуже уважно.

Якщо це справді так… — пауза. — То виникає закономірне припущення, що ти можеш бути ключем або частиною самої системи, що запечатує цю силу.
— Чому я так думаю? Бо це вже другий випадок. Док… коли ми з ним познайомилися, я побачив його тату — лапу ведмедя, на основі якої був такий самий хрест, як у тебе. Я здивувався: у цьому знаку було щось від Велеса — від тих старих родових тамг, що тягнуться ще з часів, коли знак був не просто міткою, а частиною сили.
Я підійшов до нього і з цікавості запитав, що це означає. Він тоді ще не вникав у це. Лише сказав, що це родовий знак і йому захотілося його зберегти. Він спитав, що мене в ньому здивувало, і я відповів. Напевно, це і стало основою нашої дружби і братерства.

Дівчинці набридло таки сидіти, і вона злізла з ніг чоловіка. Вона вихором пролетіла повз мене в сторону свого килимка, але випадково зачепила мене рукою — і мене пронизав біль, такий, як я відчувала в дитинстві. Біль був десь у попереку справа. Я уважно подивилася на малу і повернулася до чоловіка.
— Якщо я зараз скажу тобі, що Лялю треба обстежити, принаймні зробити УЗД, ти не подумаєш, що я чокнулася?
Я відчула те, чого не відчувала добрих два десятка років. Краще я помилюся. Сподіваюся тут в Олени можна зробити УЗД...