VIII

Я повільно злізла з ліжка — світ трохи крутився навколо. Док різко встав і підхопив мене під руки. Він стояв позаду мене, і його подих лоскотав мені шию, мурахи пішли по тілу. Його тепло мене оживляло та заземлювало, нагадувало, що я жива.
Постоявши так хвилину, я повільно обернулася до нього і побачила, що він мене розглядає.
Кепський вигляд у мене, еге ж? — сказала я. Він ледь усміхнувся.
— Ну, виглядаєш ти пом’ятою, але я дивився на твої очі: вони зелені з жовтими крапинками, що нагадують бурштин. Дивовижне поєднання. Відьма, мабуть, ти, — і усміхнувся.
Я здригнулася, стала більш серйозною.
— Може, — кажу йому. — Моя прабабця яйця виливала і вроки знімала. В дитинстві, коли я торкалася когось, то знала, де болить, і люди казали, що з моїх рук йшло тепло. Одного разу я так торкнулася до старої жінки — я відчула різкий біль у своїй спині. Мені було лише 10, я так злякалася, що старалася цього всього уникати і закрилася, уявила що навколо мене щит який мене огортає.
Я відвернулася від нього.
Спитати в когось не було можливості, бо мої родичі нічого в цьому не тямили, а прабабусі давно не було. Так що в твоєму жарті є доля правди, мабуть, якщо це не моя дитяча фантазія.
— Добре, проведи мене в клозет, я хочу помитися і нарешті привести себе до ладу.
— І можна я все-таки хоч біля Жнеця побуду і послухаю, що він говорить? Може, і мені щось у голову прийде.
Я не сказала йому про мій сон, бо побоялася, що він подумає, що я геть ненормальна.
Ми повільно, з його підтримкою, рушили.
Коридор був вузький, світло мерехтіло, але це не заважало людям швидко повз нас проходити. Вдалині з відлунням було чути голоси, хтось говорив по рації, майже всі мали зброю при собі. Це нагадувало мурашник із тунелями.

Він відпустив мене і пішов праворуч, попередньо сказавши, щоб я нікуди не йшла сама, а дочекалася Олени — вона відведе мене поїсти, а тоді до Жнеця.
Нарешті я могла себе розгледіти: темні кола під очима, ніс загострився, губи були сухі й обвітрені, в кутиках потріскалися. На мене дивилася жінка з втомленим виразом обличчя. Погляд я й сама не могла зрозуміти. Волосся стирчало в різні боки, воно було в мене як пух і огортало моє обличчя, ніби в кульбабки — "натуральний блонд". Я пофарбувалася, бо сивина, яка з’явилася після смерті батька, дуже кидалася в очі на темно-русявому.
Так, досить. Вмитися, прийняти душ.
Я на полиці побачила акуратно складений одяг — це була форма, як для охорони: чорна, але чиста. Я швидко помилася, переодяглася, і в цей момент хтось тихо постукав.
— Це я, Олена, можна?
— Так, — сказала я.
Вона заглянула з легкою посмішкою, але очі дивилися прискіпливо — так часто роблять люди автоматично, коли навчилися тримати посмішку.
— Я вже все. Дякую за одяг.
— Будь ласка. Це Вінса, він усе одно вже не влазить. Пішли поїмо, і я відведу тебе до Жнеця.
— І ще, Віро, в мене прохання: ти не могла б приглянути за моєю дочкою? Їй 2 роки, вона всюди бігати хоче. А я не можу зараз — в лазареті багато поранених.
— Е-е… так, звісно. Тільки я в теорії лише знаю, як з дітьми.
— Нічого, Жнець, якщо що, допоможе. Дякую.

Їдальня була світла і велика. Було декілька довгих столів і лавок. За прилавком стояв низенький повненький чоловік — у нього були пишні вуса і добрий погляд. Побачивши нас, він усміхнувся і швидко, незважаючи на свої габарити, побіг на кухню.
Поки ми сідали, він уже ніс суп і хліб. Поставивши переді мною тарілку, він усміхнувся і тихо сказав:
— Їж, доню, а то ти ж геть зголодніла.
І пішов.
Я любила людей, які не лізуть із дурними запитаннями та без банальних, тупих фраз на кшталт «як справи» і т.п.

Їжа пахла так смачно, що слина раптово з’явилася в роті, а шлунок забурчав. Я почала їсти швидко, обпікаючи собі язик, ніби не їла нічого смачнішого в світі, при цьому навіть не відмічаючи, який же смак є насправді, але змусила себе сповільнитися лише тоді, коли звернула увагу, як їсть Олена.
Я відклала ложку і спитала:
— Як довго ти тут?
Вона хмикнула:
— Довго де?
— В команді.
— Десь років 10. Спочатку був мій чоловік, але ми контактували сім’ями через чат. Я втягнулася, кинула цивільну роботу і перейшла у військову частину. Коли… — вона трохи зам’ялася, — коли він загинув, я не змогла піти. Ми планували дитину, я не могла завагітніти, і ми кілька разів планували ЕКО. Він загинув перед цим. Мене всі відмовляли, мовляв, у тебе ще буде сім’я, але ні — я хотіла дитину від нього. Це був мій гештальт, моя мрія.
Вона на мить замовкла, тоді тихіше додала:
— Я завагітніла. І от я в декреті офіційно, але на практиці — в цих єбенях з дитиною серед своїх.

Я не знала, що сказати, бо банальні фрази були тут недоречні. Ні, я їх не зможу зрозуміти, і сказати, що все добре, теж не можу.
Я глибоко вдихнула, готуючись щось сказати.
Але вона мене випередила.
— Я сказала тобі це все, бо не хочу, щоб ти це дізналася з пліток. Ну і ми тут всі як зграя. Так що ти маєш знати. Жаліти не потрібно, але я рада буду твоїй компанії та допомозі.
Я лише кивнула.
— Із радістю.
Я не знала, що казати про себе. Тому коротко сказала, де працювала, що тато помер, є мама і Дашка, і що чоловіка в мене як такого ніколи не було, бо маю досить різкий характер, та й на диво не тягнуло — ніби як не моє було.
Вона легко посміхнулася, хлопнула мене по плечі.
— Пішли. Я покажу, де тут Жнець тусується, і познайомлю тебе з Лялею. Тільки дивись — вона швидко бере всіх в оборот.
Я повільно встала і пішла за нею. У мене зараз був страх перед малою дівчинкою більший, ніж перед тим, що робилося назовні.
На цій думці я зловила себе. Господи, це ж реальність. Треба розпитатися, що ж зараз по обстановці. Думки роїлися в голові, я йшла на автоматі, не запам’ятовуючи дороги в цьому мурашнику.

Ми зайшли в кімнату, обставлену металевими полицями. На них лежали старі картонні папки, пронумеровані, як в архіві. Вони були темно-коричневого кольору, місцями вицвілі. Вікон не було — лише тьмяне світло ламп освітлювало приміщення.
На підлозі, на диво, лежав дитячий ігровий мат із ведмедиками. Він виглядав тут чужорідно, але водночас  руйнував відчуття, що це архів.
Жнець сидів за столом. Його довге волосся було заправлене за вуха, окуляри майже спадали з кінчика носа, а олівець стирчав за вухом. На його коліні сиділа дівчинка — обхопивши ручками його руку, вона з серйозним виразом вдивлялася в схему, яку він малював, ніби справді все розуміла.
У неї було коротке, рідке світле волоссячко, що обрамляло кругле личко, а вушка трохи визирали з-під нього. Яскравий светрик і штанці виглядали тут, мовсвітло маяка серед сірого туману. Вона щось лепетала своєю мовою — час від часу проскакували слова.
Я, не дивлячись під ноги, перечепилася об поріг і, мабуть, полетіла б уперед, якби Олена мене не зловила.
— За ким же ще дивитися… — пробурмотіла вона собі під ніс.
Дитина різко підскочила, відпустила руку Жнеця, зіскочила з його колін і вихором кинулася до матері.
— Мамі! Мамі!
Вона підбігла й обхопила коліна Олени.
— Мімі цьом, мамі цьом!
Олена, нахилившись, підняла дівчинку і поцілувала в носик.
— Привіт, Жабеня. Як ти, ще не замучила дядю Женю?
— Нє, я чемна! — нахмурилася мала і, тицьнувши пальчиком у мій бік, запитала: — А це?
— А це тьотя Віра. Вона тепер з нами.
Дівчинка уважно мене роздивилася, тоді серйозно кивнула, почала вириватися з материнських рук і знову побігла до Жнеця. Легко видерлася до нього на руки, ніби й не сходила.
— Ну що ж, проходьте, чого там застрягли? — озвався Жнець.
— Віро, сідай поруч, не стій.
Олена залишилася стояти в одвірку.
— Я піду. Мені потрібно перевірити прийомку і пацієнтів. Зайду через пару годин. Нагодуєш малу, ок?
— Нема питань, — відказав Жнець, навіть не піднімаючи голови.
Олена вийшла.
Я сіла поруч і дивилася на ці символи, але зовсім не розуміла, що це за знаки. Десь я їх уже бачила — здається, в музеї — але не могла згадати нічого конкретного.
— Ем… знаєш, я їх колись бачила, але нічого не пам’ятаю, — сказала я.
— Угу, — відповів Жнець. — Не відволікай мене. Ще хвилин десять — і я все поясню.
Так ми й сиділи: дитина на руках у Жнеця, а я витріщилася в схеми, як баран на нові ворота, і не розуміла, якого біса я сюди напросилася. Голова почала боліти, і підступила нудота.Час тягнувся повільно. Якось аж неприродно.
Дитина, на диво, сиділа тихенько на руках у Жнеця — майже не рухалась, ніби їй так було абсолютно нормально. Я ж, навпаки, не могла всидіти. Постійно совалася, крутилася, намагалася хоч якось вмоститися.
Крісло було жахливо незручне.
Таке, ніби спеціально зроблене для допитів — щоб людина не могла розслабитися. Спина нила, плечі тягнуло, тіло ломило.
Я вкотре змінила позу — і раптом помітила це.
На стіні.
Якийсь символ.
Ледь видимий, ніби стертий, він губився в цьому тьмяному світлі. Але щось у ньому зачепило. Сильно.
Ніби я вже його десь бачила.
Я завмерла на секунду, а потім тихо підвелася й пішла ближче.
Підійшла майже впритул.
Дивлюся — і не можу згадати. Крутиться десь у голові, але ніяк не можу пригадати.
— Та де ж я тебе бачила… — тихо пробурмотіла собі під ніс.
Голова почала трохи паморочитися.
Я заплющила очі й сперлася об стіну обома руками, щоб не втратити рівновагу.
І тут мене накрило.
Сон.
Той самий.
Меч у руках.І на рукоятці…
Цей знак.
Точно цей.
Я різко розплющила очі й знову втупилася в символ.
Ні, це не просто «десь бачила».
Це було впізнавання.
І від цього стало якось не по собі.
Можна, звісно, списати все на пам’ять — типу, мозок щось колись побачив у музеї і потім вплів у сон.
Але відчуття було інше.
Глибше.
Наче це не я згадала — а воно саме мене наздогнало.
По спині пробіг холодок.
Мені різко захотілося повернутися й розпитати Жнеця. Прямо зараз.
Що це за знак.
І звідки я, чорт забирай, його знаю.