VII

Їй знову снився той сон. Той самий, який приходив ще з дитинства — настирливий, липкий, такий, що не відпускає навіть після пробудження.
Вона стоїть у збруї. Важкий метал тисне на плечі, але тіло ніби не відчуває ваги. У руках — меч. Світло здіймається над містом, рветься вгору, розриває небо. Вона дивиться на схід. Завжди на схід. За спиною — крила. Вона їх не бачить, але знає: вони є.
Я маю щось зробити… Зараз. Саме зараз.
Це відчуття було з нею завжди. Ще з дитинства. Наче її поставили в точку, де все вирішується. Наче від неї щось залежить.
І кожного разу — помилка.
Крок не туди. Рух не той. І все сиплеться.
Знову… знову не так…
Світло стає нестерпним. Воно не просто світить — воно пече, ріже, виїдає очі.
Біль.
Різкий, сліпучий.
Вона здригається — і прокидається.
Віра різко сідає в ліжку, хапаючи повітря, ніби виринула з води. Світ пливе. Голова одразу починає крутитися, як карусель, що не хоче зупинятися.
Чорт… знову…
Вона заплющує очі, намагаючись втримати рівновагу, хоча сидить. Кілька довгих хвилин іде лише на те, щоб знову навчитися дивитися — сфокусувати погляд, зібрати розсипаний світ докупи.
Підкочується нудота.
Повільно, дуже повільно вона повертає голову.
І завмирає.
Док.
Згорнутий на підлозі, на спальному мішку, ніби це найприродніше місце у світі.
Ти серйозно?..
У грудях щось дивно стискається. Не біль. Щось інше.
Вона прокашлюється.
Нуль реакції.
Спить? Чи просто ігнорує?..
Вона обережно тягнеться до нього, пальці ледь торкаються — і в ту ж мить його рука перехоплює її.
Тепла. Жива. Сильна.
Він уже дивиться на неї.
— Як ти? — тихо питає він, уважно, майже занадто уважно вдивляючись у її обличчя.
Знову цей погляд… ніби ти — задача, яку треба вирішити.
— Як корова по теляті, — хрипко відповідає Віра з сарказмом. — Нудить. І голова крутиться.
Вона сама чує, як жалюгідно це звучить.
Героїня, чорт забирай.
— Чого ти спиш тут?
Він трохи знизує плечима, ніби це дрібниця.
— Перейнявся, що тобі стане зле. А Олені є за ким дивитися.
Тобто ти просто… залишився? Через мене?
— Ясно.
Пауза зависає між ними.
Вона ковтає.
— Я хочу в туалет… і зуби почистити. У мене все є, в сумці.
— Давай проведу, — спокійно каже він. — А тоді поїмо. І даси адреси. Далі я побіжу, а ти лежатимеш. Із тебе ніякий боєць наступні два тижні.
Вона різко піднімає на нього очі.
— Що?! Я можу за тиждень—
— Вір.
Його голос не гучний. Але такий, що обриває.
— Ти ж сама розумієш. З таким струсом тобі потрібен спокій.
Ні. Не розумію. Не хочу розуміти.
У грудях підіймається хвиля злості. Гарячої, різкої.
Поки я лежатиму — щось станеться. Знову. І я знову не там. Не встигну. Не зроблю.
Вона стискає зуби.
Я не можу просто… випасти. Не зараз.
Хотілося закричати. Виплеснути це все. Вдарити, сперечатися, довести.
Але замість цього — тиша.
Бо десь глибоко вона знала: він правий.
І від цього ставало тільки гірше.
Ненавиджу це відчуття…
Коли ти бачиш, що відбувається.
Коли розумієш.
І нічого не можеш змінити.