VI

Віра повільно піднялася з ліжка, тримаючись за стіну.
Голова ще паморочилась. Різке бажання в туалет заставило рухатися. 
— “Боже, як нудить, гидотний стан. Чого я не спитала в Олени де туалет, тепер припікло, а йти куди не знаю.” — прошепотіла вона сама до себе.
Вийшла в коридор.
Тут було тихіше. Гул генераторів глухо віддавався в стінах.
— “Де тут… цей довбаний туалет…” — вона озирнулась, шукаючи когось.
Нікого.
Вона зробила кілька кроків далі — і почула голоси.
З-за напіввідчинених дверей.
Зупинилась.
— “Просто спитаю і піду,” — тихо сказала собі.
Вона вже хотіла постукати…
Але почула:
— “Це не просто торури, чи страти після допиту. Це систематичні вбивства з ритуалом.”
Віра завмерла.
Голос, що відбивася відлунням від кам'янтх стін, здавався сухим і холодним, як повітря що заставляло дрижати Віру, чи то від холоду, чи то від почутого.
Вона несвідомо зробила крок ближче. І зазирнула всередину.
Екран.
Карта.
Червоні точки.
І фото.
Віра спочатку не зрозуміла, що саме вона бачить.
А потім зрозуміла.
Світ ніби звузився до розміру кімнати. Стіни ніби давали.
Дихання збилося і вона ні як не могла до кінця видихнути.
Вона відчула, як у вухах починає шуміти.
— “Це… основні місця,” — почувся голос.
— “Покажи.”
На екрані з’явилися жахливі кадри, які відображали всю потворну суть осіб, що могли вчинити так з іншою живою істотою.
У Віри підкосилися ноги.
Вона сперлася на стіну.
Її пальці побіліли.
Вона хотіла сказати:
“Я тут…”
“Я чую…”
“Що відбувається?..”
Але не змогла.
Ні звуку.
Ні руху.
Наче тіло перестало слухатися.
— “Тіла розкладені не випадково, і в місцях сили"— продовжував Жнець.
Віра дивилася на екран.
І раптом — той самий спалах.
Червоний.
Той, що вона бачила в катакомбах.
Її зіниці розширилися.
Вона тихо ковтнула повітря.
Але ніхто цього не почув.
— “Поясни як це працює в цьому випадку, бо те що я досліджував було геть по-іншому,” — різко сказав Док.
Жнець відповів спокійно:
— “Як ти ж сам знаєш у слов’янських віруваннях жертва — це не масове вбивство. Це обряд обміну.”
Він почав перераховувати:
— “Основне: — дари природі
— жертви тварин
— рідкісні людські жертви в кризових ситуаціях”
— “І що важливо,” — він підняв палець, — “це не системно і не масове явище.”
Він зробив паузу.
— “У джерелах, зокрема в Повість временних літ, згадується людська жертва перед хрещенням Русі. Але це виняток, а не правило.”
Док коротко кивнув: — “Це я знаю і без тебе, дай по суті!".
— “Тут є люди, які можуть бути і не в курсі” — відповів Жнец, при цьому навіть не показуючи, що побачив Віру. Монотоним речитативом продовживши — “Жертва мала сенс тільки як одинична дія: — у конкретному місці
— у конкретний момент
— з конкретною метою”
Він перевів погляд на екран.
— “Тепер до попередніх психів, які в минулому столітті встигли вгробити мільйони життів."
Тиша стала щільнішою.
— “Для на...тів масові вбивства не лише ритуал — а й ідеологія”.
— “Окультні уявлення, культ ‘чистоти’, міф про ‘арійців’.”
Друг Дока тихо: — “І їхні експедиції…”
— “Так,” — кивнув Жнець. — “Ahnenerbe, поїздки в Тибет — спроба знайти ‘докази’ сили. Вони створили систему масового знищення, виправдану ідеєю.”
Він постукав по столу.
— “Не сам обряд. Але логіка схожа."
Віра закрила очі.
Її нудило.
Світ плив.
Але вона не могла відірватися.
Жнець знову показав на карту.
— “А тепер — найгірше.”
— “Ну давай,” — буркнув Вінс.
— “Тут ми бачимо спробу поєднати обидва підходи.”
Тиша.
— “Символічне мислення — як у давніх обрядах.”
— “І масштаб та організацію — як у минулому столітті.”
Док тихо: — “Тобто…”
Олена прошепотіла: — “Навіщо?..”
Жнець відповів:
— “Щоб отримати більше сили і при цьому знайти пояснення для свого зазомбованого охлосу. Це ж їх руками буде робитися.”
Пауза.
— “А Морана тут до чого?” — різко спитав Вінс.
Жнець видихнув.
— “Морана — це символ смерті і циклу.”
Він пояснив:
— “У традиції: — її ‘проводжали’
— спалювали або топили опудало
— це був кінець зими, перехід до життя”
Він підняв погляд.
— “Тобто сенс — не смерть. А оновлення.”
Пауза.
— “Але якщо змінити вектор сили."
— “…його можна змінити?"
— “Саме так,” — сказав Жнець. — “І використати для отримання темної енергії нецмовірної сили."
У цей момент Віра не витримала.
Світ різко потемнів.
Вона хитнулася.
І лише тепер зачепила плечем двері.
Ті скрипнули.
Усі різко обернулися.
Док перший:
— “ВІРА?!”
Вона стояла бліда, як крейда.
Очі — розширені.
— “Я… я…” — губи тремтіли. — “Я хотіла… просто… запитати, де туалет…”
І раптом її прорвало:
— “Що це все таке?!”
Тиша вибухнула.
Вона дивилася на них — і вже не як на колег.
А як на людей, які знають щось страшніше за війну.
— “Ви серйозно зараз говорите, що це… не просто вбивства?..”
Її голос зірвався.
— “Що це хтось… намагається пояснити… як щось більше?..”
Док повільно підійшов до неї.
— “Віро…”
Вона різко похитала головою:
— “Ні! Скажи, що це не так!”
Пауза.
Док не відповів.
І цього було достатньо.
Сльози покотилися самі.

Віру нудило і від струсу, і від побаченого. Сльози текли, але всередині поступово наповнювала якась пустка — ніби сльози й текли, але всередині все вмерло.
Вона дивилася в блакитні очі Дока, як загіпнотизована. Різко заплющивши їх, зробила глибокий вдих і видих. Сльози текли, всередині було пусто, але мозок почав потроху думати.
Вона прокашлялася, витерла рукавом соплі й сльози і спокійним голосом сказала: — Що я можу зробити і як допомогти?
Док підійшов до неї, рухом руки зупинив Олену. — Зараз ти можеш допомогти собі — піти, лягти в ліжко і спати. Ходи, я тебе проведу до туалету, а тоді в кімнату.
Через плече Док ніби мимохідь кинув: — Згортаєте все. Жнець, зроби схеми, де є найбільші капощі і де вони найімовірніше захочуть залізти. Відправте наших, нехай заберуть з Лаври мощі на перетримку, якщо, звісно, ця свора їх уже не вкрала. Заберіть з підвалу музею всі артефакти скіфів і сарматів. Бог його знає, що нам допоможе. І робіть більше заліза. Нагодуємо Морану їхньою кров’ю.
— Ну що ж, доведеться нам погратися в це так, Віро. Навіть атеїстам доводиться повірити в щось.
І на його обличчі з’явилася дивна посмішка.
Він підхопив її та, напівнесучи, повів по коридору.
Віра висіла майже на Докові, ледве переставляючи ноги. Його запах полину і дьогтю ніби вводив у транс. Їй хотілося втнутися носом у його шию і просто дихати ним, чути стукіт його серця і тепло шкіри.
Так вони дійшли до дверей якоїсь кімнати. Він спер її на стінку, постукав у двері — ніхто не відповів. Увімкнув світло, завів її і просто, як є, посадив на сидіння туалету.
— Справишся? — запитав він. — Я постою за дверима, гукай