IV

Машина звернула з основної дороги на вузьку ґрунтову смугу, що губилася серед старих дач. Вітер гойдав яблуні, парканчики скрипіли, а навколо — жодної душі.
— “Ми точно туди їдемо?” — тихо спитала Віра, притискаючи рюкзак до себе.
— “Якщо коротко — так. Якщо довго — тобі поки що краще не знати деталей,” — відповів Док, не відводячи погляду від дороги попереду.
Вінс хмикнув за кермом: — “Та все нормально, тут у бабусь тільки картопля і закрутки. Ну, і маленький секрет під землею.”
— “Вінс,” — різко кинув Док.
— “Мовчу, мовчу.”
Машина зупинилася біля старого, майже розваленого будиночка з облупленою фарбою.
— “Виходимо. Швидко,” — сказав друг Дока.
Вони зайшли всередину. Порожньо. Пахло пилом і сирістю.
— “І це… база?” — Віра озирнулася.
Док підійшов до старої шафи, різко відсунув її вбік. За нею — металевий люк.
— “Ласкаво просимо в реальність,” — тихо сказав він.
Сходи вниз були вузькі й круті. Повітря ставало холоднішим.
Коли вони спустилися, перед Вірою відкрився інший світ.
Світло ламп. Гул генераторів. Люди. Багато людей.
Хтось працював за ноутбуками, хтось перевіряв дрони, хтось просто сидів зі зброєю, втупившись у підлогу.
Віра завмерла.
— “Тут… реально…” — прошепотіла вона.
— “До ста людей. І кожен знає, що робить,” — відповів Док.
До них підійшла жінка в темному одязі.
— “Док. Нарешті. Ми вже думали, тебе накрили.”
— “Майже,” — коротко відповів він. — “Це Віра. Вона з нами.”
Жінка уважно подивилася на неї.
— “Медик?”
— “Так, але не практикуючий. Займалася клінічними дослідженнями” — тихо відповіла Віра.
— “Нічого. Згадаєш.”
— “Спочатку їй потрібен відпочинок,” — втрутився Док. — “Струс.”
Жінка кивнула: — “Зрозуміло. Я проведу її.”
Невелика кімната, трохи пахло цвілістю і затхлим повітрям. Ліжка, ковдри, світло було приглушене і ледь давало все розгледіти.
— “Сідай,” — сказала жінка. — “Я Олена.”
— “Віра…”
— “Приємно познайомитись, жаль лише, що за таких обставин. Відпочинь. Тут ти в відносній безпеці… наскільки це можливо.”
Віра сіла, і тільки зараз відчула, наскільки вона виснажена.
— “Док…” — тихо покликала вона.
Він зупинився в дверях.
— “Я тут.”
— “Дякую тобі.”- я замовкла, бо не знала, що можна сказати ще незнайомцю.
Він затримав погляд на ній на секунду довше, ніж потрібно.
— “Все норм, відпочинь. Я потім ще зайду до тебе.”
І вийшов.
— “Ну що?” — одразу запитав друг Дока, коли двері зачинилися.
— “Погано,” — відповів Док. — “Дуже погано.”
— “Без сюрпризів,” — буркнув Вінс.
— “Є сюрприз,” — тихий голос пролунав з тіні.
Вони обернулися.
Чоловік стояв, спершись на стіну. Високий, худий, у темному одязі. Очі — темні, майже чорні.
— “Жнець…” — тихо сказав Док.
— “Давно не бачилися,” — відповів той.
— “Ти зник.”
— “Я працював.”
Він повільно підійшов ближче.
— “І знайшов те, що тобі не сподобається.”
Друг Дока схрестив руки: — “Не тягни.”
Жнець дістав зі своєї сумки згорнуті фото і розклав їх на столі.
Символи. Кров. Камінь.
Док нахилився.
Його обличчя змінилося.
— “Це… не може бути.”
— “Може,” — спокійно відповів Жнець. — “Це не просто ритуали. Це система.”
— “Поясни нормально,” — різко сказав друг.
Жнець подивився на нього.
— “Вони не просто приносять жертви. Вони відтворюють давній цикл.”
— “Який ще цикл?” — не витримав Вінс.
Жнець перевів погляд на Дока.
— “Той, про який ти боявся говорити вголос.”
Тиша впала важко.
Док повільно випрямився.
— “Якщо це правда…”
— “То це тільки початок,” — перебив Жнець.
— “Пульт уже працює?” — запитав Док.
— “Частково,” — відповів друг. — “Ходімо.”
Вони зайшли в іншу залу.
Великий екран. Карти. Точки. Червоні мітки.
— “Це… удари?” — тихо сказав Вінс.
— “І не тільки,” — відповів оператор. — “Ми фіксуємо дивні енергетичні сплески.”
Док різко подивився на нього: — “Покажи.”
На екрані з’явилися координати.
Жнець підійшов ближче.
— “Я знаю ці місця,” — тихо сказав він.
— “Звідки?” — запитав Док.
Жнець подивився прямо на нього.
— “Там були святилища.”
Тиша.
— “Стародавні,” — додав він. — “Дуже стародавні.”
Друг Дока вилаявся крізь зуби: — “Тільки цього нам не вистачало…”
Док повільно провів рукою по обличчю.
— “Добре. Значить так. Ми не просто воюємо.”
Він підняв погляд на всіх.
— “Ми граємо в гру, правила якої нам ще тільки доведеться зрозуміти.”
Жнець ледь помітно посміхнувся.
— “І часу у нас майже немає.”