III

Ми сиділи мовчки якийсь час, я пробувала розібратися зі свої думками, що робити далі, куди йти. Як оцінити стан в якому зараз наше місто? Це все хвилювало мене.

- “Якщо ти хочеш бути корисною, то залишайся з нами. Я тебе звісно не примушую, але наша група має військовий досвіт. Ми хоть і були списані, але маємо зв'язки та доступ до інформації”- він повернувся обличчям до проходу прислухаючись, - “Ми маємо план, як зупинити все що відбувається, але нам не хватає певної інформації. І якщо ти допоможеш нам зі систематизаціює це було б чудово. Бо фізичну части роботи, ми будемо виконувати. Хтось йде!”- він підібрався, звідкись витягнув зброю, мене різко стягнув з лавки та фактично запхав у куток, а сам встав в оборонну позицію. Я почула насвистування та м'ягкі майже безшумні кроки.

-“Гей!!! Друже, ти де засів?” - пролунав низький голос з коридору. Спина напарника розслабилася, зброю він перемкнув в безпечний режим, але не сховав.

- “Я тут! Йди прямо по коридору.”- згадавши про мене, він підняв мене, та знову поніс до лавки,- “Вибач, але безпека понад усе.”

В цей момент, широком кроком увійшов середнього зросту чоловік, волося в нього було русе з сивиною, коротко підстрижене,незначна борідка, ніс з горбинкою, карі очі. Одяг був практичний, темно коричневого кольору, єдине що кидалося в очі це бронежилет та зброя. Він кинув короткий погляд на мене, але втративши інтерес повністю переключився на Дока.

- “В нас великі проблеми. Ми втратили зв'язок з частиною команди, що на лівому березі. Я не знаю, що це б..ть за вид РЕБ, але зв'язок повністю ліг. З нашої сторони пошкоджена центральна вишка та частково пошкоджені високовольті ЛЕП та самі трансформатори. Зв'язок частково вдалося відновити на нашій частині міста. Люди виїжджають, але чимало загинуло в давках, частина від шрапнелі. Паніка, впринципі, потихеньку спадає. Офіційні війська виконують свою роботу. В тебе є якась інформація? І якого тебе понесло в цей підвал та катакомби?”-він подивися в очі мого напарника дуже вимогливо.                         

- “Мене два останні тижні пасли. Я спочатку подумав може свої слідкують, ну щоб з поля зору не випускати, але їх поведінка не була типова, та й номерні знаки не їхні. Не хотів тебе інформувати, бо міг їх злякати, або навпаки на тебе навести. Але вчора, як раз перед початком вторгнення вони спробували потрапити в моє житло. Завдяки тому, що моя квартира має гарне планування, вийшов через інший вихід в сусідній під'їзд, а там через чорний вихід. Я спеціально купляв квартиру поряд будику де є вхід до катакомб. Все таки вчити і цікавитися історію важливо - це зберігає життя!”,- він повернув легку іронічну усмішку своєму співрозмовнику - “Ну, і там я зустрів цю чарівну панянку.”- кивнув в напрямку мене. Карі очі знову звернули увагу на мене. Погляд цього чоловіка був нечитаємий. Док продовжив говорити, але він ніби як підібрася, голос став більш жорстким, - “Документи та розробки я всі забрав, решта інформації знаходиться на портативному жорсткому диску зі мною. Мене цікавить більше, як вони дізналися про мене? Не вже захопили когось з інформаторів?”. 

-“Так, таке припущення є. Ми запідозрили, що фотографії та звіти, які відпрявлють з одного джерела в Африці, змінився незначо стиль написання, а потім зв'язок повністю пропав. Але через якийсь час ми знайшли інформацію, що ця особа була поранена, та повернена на основне місце дислокації. Тому ми не приділяли більше цьому увагу.”- він глибоко видихнув.- “Нам треба їхати. Всі підтягуються потихеньку. Частина пішла в звичайні війська. Нам є що обговорити. І “незнайома” панянка, я так розумію, буде з нами?”.

- Док підібрався і сухо відповів,- “Так!”.

-“Тоді бери її на руки, бо там крутий спуск, хоча ти маєш знати і сам. Потрібно швидко рухатися, мене нервує стояти довго в одному місці.”- він різко розвернуся та широким кроком пішов вперед. Блище до виходу довелося спустится самій, і напівзігнутою виповзати з катакомб, через що говний біль посилився. Кругом були зарослі бур'янів, кущів та дерев. Яскраве світло разило в очі. Тільки я вирівнялася, Док підхопив мене на руки. Якби не він, я б полетіла кульбітом вниз зі склону, а враховуючи, що в яру було чимало каменів і цегли. Я б мала вигляд єнота.- “Дякую.”- тихо промовила. Док лише кивнув. Його друг був далеко попереду. Вибухів не було чутно. Десь навіть шумів струмок. В мене виникло дивне відчуття, вперше мене хтось ніс на руках в дорослому житті, вперше про мене хтось потурбувався. На диво, почувала себе захищеною поряд з цим незнайомцем. Я принюхаля до запаху шкіри на його шиї — він був приємним: полин і дьоготь — незвичний запах.

До реальності мене повернув свист, я аж здригнулася всім тілом, руки Дока напряглися, він міцніше притиснув до себе,- “Вау, вау! Док і така гаряча штучка! Мадмуазель, де Ви знайшли цього підстаркуватого зануду?”- я відчула як зуби Дока чуть не скриготять, але через зуби він просичів,- “Вінс, я бачу, в тебе ще не випали молочні зуби, через які ти можеш свистіти. Так, я можу допомогти тобі в цьому та “полікувати!””.- лице Вінса витягнулося в здивуванні, ця реакія допомогла зрозуміти, що така поведінка Дока, не була звичною для нього.

- “Ем...Приношу свої вибачення, не хотів нікого образити.”- пробурматів він, але тут же підібрався та швидко відкрив пасажирські двері чорного “монстра”, після чого об біг машину, зручно вмостився за кермо, і підморгнувши мені.- “Ну що готові ?”,- машина була SUV класу, велика зі затонованими вікнами, хоч і ненова. Друг Дока вмостився спереду, повернувшись тулобом до Вінса, він різко дав тому підзатильнака,- “Ти колись навчишся слідувати інстукціям! Якого ти виліз з машини, що я тобі казав? Ще раз будеш робити дурниці відправлю до матері! Зрозумів? Я не чую голосу?”. Вінс був досить астенічним та худорлявим, але після цього здавалося, що він ще більше зменшився,- “Так, дятьку! Я зрозумів.”- і насупившись повернувся в напрямку до дороги. За цей час, я встила забратився в машину та зі цікавістю спостерігала за картиною, що була перед моїми очима. Поряд сів Док, закривши двері, машина відразу рушила. Ми їхали через вузеньку дорогу, що вела нас з яру в напрямку до окраїни міста. Коли ми заїхали в місто, дороги були майже пусті, людей було дже мало. Було відчутя, що це нерідне місто. Мені було цікаво котра година, оскільки будучи в підвалі втратила відчуття часу. Телефон та годиник лежали в рюкзаку, лишній раз рухатися не хотілося, бо це приносило відчуття болі. Виглянула у вікно машини, сонце було в напрямку заходу, значить вже після обіду. Я вдивлялася у вулиці, якими їздила майже кожного дня, і все більше мені хотілося плакати. Все звичне для мене життя було зруйноване.