II

І ти кажи " так", або "ні", або "так"

Або "ні", або "так", а може, ти знаєш, як?

Мої тисячі флейт загубилися навесні

У хвилі нових атак.

ОЕ "Фіалки"

Ніч, і тишу ночі прориває різкий звук вибуху. Я різко прокинулася. - “Невже феєрверк?” - вголос сонно пробурмотіла я.

-”Знову посеред ночі, ідіоти!”,- біля мого будинку був ресторан та парк, тому феєрверки були частим явищем, нажаль для мене. Відчуття злості поглинуло мозок. Але спробувала знову заснути. Проте, через якийсь час, знову почула серію вибухів, і яскравих спалахів. Будинок наче затрясся. І в мене виникло відчуття страху та тривоги.

- “Це не феєрверк”, - тихо пробурмотіла я. Як на автоматі підійшла до вікна і побачила як на другому березі міста виникають спалахи вогню і вибухи, дим вкривав все небо.

- “Що відбувається? Що з Дашою?” - Я увімкнула телевізор. З нього, монотоним голосом, вливалася в мій мозок інформація. Небезпека. Невідома сила атакували країну, і найбільш постраждала столиця. Негайно спуститися в укриття. Телефонний зв'язок не працює. Я спробувала написати в месенджер, але телефон показував "поза зоною досяжності", і стільниковий інтернет не працював. На вулиці почався шум, натовп, в паніці, почав рухатися в напрямку вокзалів. Люди поспішали: зняти готівку, купити ліки, заправити машини та виїхати з міста. Хтось пробував дістатися лівого берега, але це було неможливо, всі мости були знищені.

Я швидко схопила свій рюкзак, поклала документи, пакетовану їжу, ліки. І вирішила піти в більш безпечне місце. Розуміючи, що сьогодні я точно з міста не виберусь, дороги вже заповнені тисячами машин, і пального не вистачить. Тому - безпечніше перечекати, та і я не могла залишити Дашу.

Майже вийшовши з квартири, я здогадалася, що варто було б зі собою взяти каремат і теплі речі, а то невідомо, скільки я там просиджу. Але серія повторних вибухів і, дрожання скла у вікнах - змусили відкинути цю ідею. Хотілося піти туди де не так багато крихких предметів. Спочатку виникло бажання бігти в метро, але на це потрібно було 20 хвилин, а поки - невідомо, що трапилось, і чи безпечно пересуватися по місту на відкритій місцевості так довго. Тому - укриття, яке було під будинком, здавалося найкращим варіантом. Думки роїлися в голові...

- “Чорт! Чорт.! Чому саме зараз?”, - ніби щось подібне має більш вдалий час...

- “І що з Дашою? Що з моїми близькими, мамою?” - я картала себе, що не зателефонувала їй вчора. Відчуття жалю та провини затоплювали із середини. А в голові роїлися думки. Ти не зміниш минуле, не зміниш. Потрібно виходити з того, що є. Зберегти себе, а далі допомогти іншим. Але провина, як кислота все одно виїдала нутро.

Будинок, в якому я жила, був старий, ще побудований в минулому столітті, ліфту не було, високі стелі, широкий коридор, через що відлуння моїх кроків було дуже чутно, і ніби звучали набатом. Набат, як великий годинник, що б'є на ратуші. Тік-ток. Час.. Б..кий час, нестерпне невідоме створіння, умовність, але дуже чітка умовність, яка немає меж і одночасно має. Ця безвихідь піднімала вихор незрозумілих відчуттів всередині: злості, болю, скорботи, і надії та невідомість...

На вулиці - місто потонуло в хаосі. Я струсила головою, так, ніби струшуючи відчуття паніки.

І пішла в напрямку підвалу, де вицвілою синьою фарбою написано "УКРИТТЯ". Воно мало чим нагадувало укриття, але краще, ніж бути на 4 поверсі будинку, вікна якого були у кожній кімнаті та займали більшу частину стіни. Французькі вікна, які я спеціально вибирала, щоб милуватися на панораму міста. В звичний час - це давало багато сонця, і квіти на підвіконні радісно купалися в його променях. Але не сьогодні. Сьогодні це приносило небезпеку.

Я поспішала, швидко перебираючи своїми ногами. Ось, я біля дверей мого "укриття". Двері були старі дерев'яні з вицвілою порепаною фарбою. Спробувала відчинити двері, але вони були закриті. Ще раз смикнувши ручку дверей, я зрозуміла, що халепа.

- “ГРРР!”, - от чому все так, через одне місце. Я хотіла вже розвернутись і піти, але звідкись раптово виник силует. Він був чоловічий. Я відчула його подих на моїй шиї, а мурашки розповзлися по тілу, і тихий баритон пролунав, - “Закрито?”.

- “Так!”,- сказала, різко повернувшись, на голос співрозмовника.

Він був високий, весь в темному, невиразному одязі, кепка закривала майже все обличчя, було видно лише тонкі виразні губи. Він стояв дуже близько, чим викликав дискомфорт.

- “Відійди!” - своїм корпусом легко посунувши мене зі свої дороги, та, різким рухом руки, смикнув клямку. Двері були досі зачинені. І чого б це? В мене виникло роздратувало. Він що думає, що я не відрізню - коли двері зачинені, а коли ні? Злість почала ще більше стискатися, як пружина в грудях. Я вже хотіла вибухнути гнівною тирадою, як незнайомець, різким рухом, відштовхнувши мене ще більше в бік, вибив двері ногою.

- “Навіщо!”- я дивилася на нього з круглими очами! І нашу розмову перервав різкий свист, який виник десь над нами.

- “Мовчи! Швидко рухайся за мною, не можна довго стояти на одному місці, ще й на відкритій місцевості. Що вас там вчать...”- і він бубонів собі під ніс, щось.

- “Гей- гей! Зупинись! Ти знаєш куди йти? Можна було спитати у двірника ключі?”.