I

Я відчувала, запах трав та тихий шелест вітру, він співав свою протяжну пісню мені на вухо. Його прохолодний дотик до мого обличчя змусив мене відкрити очі. Я здивувалася: “Де я?” - запитала в пустоту. Навколо був дивний і одночасно звичайнісінький ліс. Дерева, трава, квіти, пташки, але - ніби кольори яскравіші, запахи інтенсивніші, та хочеться сміятися: “Ось, ось і я злечу та воз'єднаюся з вітром!”.

Але це відчуття почало різко зникати, хтось дуже щось від мене хотів.

- “Встай! Ну, нужбо! Прокидайся! Я кажу тобі!” - і от, я раптово відкриваю очі. Навпроти мене стоїть моя подруга та колега Даша.

- “Ти що, заснула? Ти завершила роботу? Вже час додому. Збирайся! Ти ж не забула: сьогодні П'ЯТНИЦЯ!” - майже проспівавши, сказала вона. В неї був низький мелодійний голос.

- “Ні, я не забула, майже завершила. Хочеш, зайдемо, по дорозі до метро, в "П'яну вишню"? Хочу "анестезії" сьогодні, бо не засну”.

- “Давай”,- швидко відповіла подруга. - “Тільки почекай, я зателефную Володі, скажу, що затримаюся, та нехай мене зустріне потім”. - і вихром побігла за своїм телефоном та речами.

Навздогін крикнула їй - “ОК!”- починаю дуже швидко додруковувати, але тільки подруга відійшла - і знову мене, як занурило, в транс. Галюцинації вже, чи перевтома, може burnout... Оце перепрацювалася. Але - дивний присмак в роті, і запах нікуди не подівся, що насторожувало. Але подруга, яка, як цунамі, увірвалася повторно в кабінет, просто розвіяла всі відчуття, як віником змела.

- “Я вже готова! Чого ти вовтузишся, як не сама своя сьогодні!”- вона дивилася на мене з легкою тривогою в очах.

- “Не знаю, втомилася.”- сказала спокійним голосом, не показуючи всю гаму почуттів і переживань. Не хотіла її тривожити на ніч. Бо вона зациклиться на мені, а так має бути хоча б в когось хороший вечір... Швидко закинула речі в рюкзак. Вимкнула комп та закрила вікно. Ще раз оглянула приміщення, чи нічого не забула. Виникло відчуття, що я більше тут не буду. Різко повернулася та швидким кроком залишила кімнату, і разом, з нею - дурне передчуття. Даша щось бубніла собі під ніс, я її геть не слухала сьогодні.

- “Так, що: по сидру, чи ти спати, таки? Ти геть сьогодні ніяка. Знову сни?”- увірвався її голос.

- “А... Вибач!”- сказала я трохи винуватим голосом. - “Гм... так, і ні. Я не пам'ятаю їх останнім часом, але  вранці - відчуття дивні. Ніби і сплю, але геть невиспана. Думаю, варто вже звернутися до психіатра по таблеточки. Може, хоть спатиму.”- сказала з божевільною усмішкою та завершивши цю фразу істеричним смішком.

- “Ну, я знала, що ти - "чокнута", але ж не настільки.” -відповіла Даша з легкою усмішкою. Я, нарешті, звернула увагу - що відбувається навколо мене. На дворі було прохолодно, пахло бузковим цвітом. Ми йшли помірним кроком, насолоджувалися вечірнім містом. Трафік машин вже був неінтенсивний, людей було небагато. Метушня великого міста потихеньку згасала...

В мої думи знову увірвалася Даша,- “Ти плануєш відпочинок на це літо?”

“Не знаю, Дашунь, напевно - просто поїду в село на тиждень. Буду читати книжки, пити домашнє вино і допомагати мамі з грятками.”

“А що, в тебе є пропозиці?” - це звучало дуже нудно, але мені хотілося побути на самоті та в тихому місці. Хотілося відвідати могилу тата та бабусі.

- “А, поїхали, з нами в гори? Ти ж любиш гори. А ще з нами поїде друг Володі, може щось і вийде у вас.”

-“Ух... Даш, ти знову за своє?!”

- “Ні, ні, це не обов'язково, але ж ти одна. Може, просто спробуй розслабитися і просто гарно провести час.”- вона говорила це з поглядом кота з мультику “Шрек”. Вона знала, як на мене можна вплинути.

- “Домовились. Я подумаю.” - Ми дійшли до бару, з двору було чути музику, шум від голосу людей. Я глибоко зітхнула і ввійшла. Людей навколо трохи було забагато, але це ж наше улюблене місце. Наша маленька традиція. Озирнувшись, знайшовши столик, ми залишили речі і пішли за замовленням. Наш улюблений яблучний сидр і хот-дог. Їжа богів. Нарешті, можна розслабитися.

- “Про що думаєш?”

- “Не знаю, тривога якась. Останнім часом - новини геть погані. Це мене сильно нервує,”- я озирнулася навколо.

- “Потрібно підготувати тривожну валізку. Я вже замовила певні штучки для невідкладної допомоги, їжу пакетовану, воду. Завтра вихідний, буду чекати доставку. З мамою хочу поговорити, а то вона телефонувала, а я знову була зайнята проектом. А ти?”

- “Ми склали документи, поговорили, що будемо робити з Вовою. Але я не хочу думати про це. Брр.” - і вона широко усміхнувшись мені, з вогником в очах- “Все буде добре! Не будь песимістом.”

- “Я не песиміст, а добре обізнаний реаліст!” - повернувши їй усмішку, але не таку веселу, як це вміла робити лише вона.

- “От, що ми про погане. Подивись, я вже знайшла готель, там є гарний СПА центр і тури в гори з гідом. Так, що ти з нами? Потрібно чим швидше замовити, тоді знижка буде.”

- “Ок, я відпишусь тобі завтра. Добре?”

- “Добре, добре!”- і знову посмішка.

За що я безмежно любила подругу - так це за усмішку. Недарма люди тягнулися до неї. Вона заряджала людей своїм позитивом. Здавалося, що ця енергія любові до життя жила в її серці, яке було - неначе маленький ядерний реактор, і ця безкінечна ланцюгова реакція не завершувалася, опромінювала всіх навкруги.

Допивши сидр, ми ще поговорили про буденні речі, посміялися і розійшлися. Я - на правий берег, а вона - на лівий. Не знаючи, що це був новий початок у невідомість...