Глава 22. Лукерія Леонідівна

Наступного дня Аврора відкрила очі близько полудня. Береза розставляла на столі тарілки.

- Доброго ранку, – бадьоро промовила дівчина, – ти прокинулась якраз до сніданку. Ярема все ще спить. Тільки що намагалась його збудити, але він стійко опирається, – обличчя Берези осяяла щаслива посмішка.

- Доброго ранку, – відповіла Аврора, потягуючись, – а де всі інші?

- До Лізи прийшов Світик. Водить її круг будинку, щоб розходити ногу. А Дуб з самого ранку вирушив оглянути табір. Сподіваюсь скоро всі будуть на місці, бо Лізин друг повідомив, що воєнна рада почнеться о першій годині дня.

- Ого! – вигукнула Аврора, поглянувши на годинник і зіскочивши з ліжка, – в нас лишилось трохи більше години. Давай, я закінчу з накриванням на стіл і всіх покличу, а ти поки штурмуй Ярему. Якщо буде сильно опиратися – полоскочи його п’яти. Зазвичай допомагало.

- Спробую, – відповіла Береза, порожевівши.

За годину, гарно поснідавши і зібравшись, вся компанія пройшла спорожнілим табором до восьмигранного шатра. Відхиливши шкіряну завісу, Аврора побачила, що всі жителі вже зібрались, під освіченими факелами стінами. Помітивши дівчинку і її супутників, зайнятий до цього голосним обговоренням чогось люд, вмить змовк. Сотні пар очей зацікавлено слідкували за тим як Аврора, Ярема за руку з Березою, Світик, на плече якого злегка спиралась Ліза і Дуб повільно виступали вперед. До того місця, де на високій лаві сидів Іван Ярославович і його найближчі соратники. Ясен, що розмістився на дощаній підлозі під стіною, привітно помахав дівчинці, зустрівшись з нею поглядом.

- А ось і наші герої, – промовив Іван Ярославович, розтягуючи свої повні губи в посмішці, – сідайте, – вказав він на пусту лаву, що знаходилась поряд з тою на якій сидів сам, - думаю можна починати нашу військову раду. Всі готові мене слухати, – запитав лідер вигнанців у натовпу, що схвильовано перешіптувався.

- Починайте, Іване Ярославовичу – хором заговорили жителі.

- Думаю, чутки вже облетіли наш табір і кожному відомі події минулої ночі. Завдяки шановним гостям – силач вказав могутньою рукою на лаву, де розсідались новоприбулі – ми суттєво посунулись вперед в нашій боротьбі проти загарбників рідного міста. Вже через тиждень або трохи більше, ми будемо готові виступити в похід на Невідомськ, щоб відстояти його в чесному бою. Спершу давайте послухаємо звіт від нашого зброяра про те, наскільки гарно ми можемо озброїти наше військо. Любомире Миколайовичу, прошу вас.

Іван Ярославович сів. Замість нього підвівся смаглявий, чорнявий чоловік з сивиною в косах.

- На сьогоднішній день в нашому арсеналі є..., – почав він монотонним голосом, але був перерваний несподіваною появою на вході в шатро нових учасників ради. Освітлюючи простір перлинно-білим світлом, від входу статечно брів Світанок. Під руку він вів сухеньку бабцю з довгими, тонкими, сивими до білизни косами і добрими темно-синіми очами в оточенні глибоких зморшок. Поряд з ногами Світанка, пригинаючись і озираючись на всі боки, перебирав лапами старий знайомий Аврори – Лис. Слідом за ним йшло з десяток молодиків.

- Присядьте поки, Любомире Миколайовичу, – мовив Іван Голик, встаючи з місця, – вітаю вас, шановний Світанку і вас Лукеріє Леонідівно – вклонився він прибулим.

Стара жінка повільно кивнула головою, а потім подивилась прямо в очі Аврорі. Рот її розтягнувся в щасливій, беззубій посмішці.

- Привіт, Іване і весь чесний люд, – старий нахилив білу голову, – радий бачити усіх в доброму здоров’ї. Не сподівався, що за стільки років залишиться так багато вірних Невідомську і бажаючих повернути його.

- Не всі вигнанці серед нас сьогодні. Багато хто пішов шукати щастя у великому світі. Хтось на деякий час, а дехто і назавжди, – зітхнув Іван Ярославович, – сідайте, Світанку, поряд зі мною. Та спершу допоможіть Лукерії Леонідівні сісти на своє звичне місце.

- Дякую, Іване, тільки я краще піду, присяду поряд з моєю правнучкою і її друзями – промовила стара і попростувала прямо до Аврори. Ярема скочив з місця і допоміг бабці вмоститись поряд з дівчинкою.

- Привіт, онуко – прошамкала Лукерія Леонідівна.

- Доброго дня – відповіла Аврора – ви мабуть помилились. Як же я можу бути вашою онукою. Я сирота і до шести років жила в притулку. І мама моя, наскільки мені відомо, теж виховувалась в сиротинці.

- А маму твою часом не Віра звали? – запитала стара тремтячим голосом.

- Віра – не вірячи своїм вухам підтвердила Аврора.

- Двадцять п’ять років тому, моя дочка Світлана пішла з цього табору і забрала з собою мою трьохлітню внучку, Вірочку. Я намагалась затримати її. Казала, що в великому світі її навряд чи чекає щось хороше. Та вона не послухалась і втекла однієї ночі – по зморшкуватих щоках жінки пролягли блискучі струмочки сліз – сьогодні, коли Світанок повідав мені про тебе, я ні секунди не сумнівалась, що ми одного роду. Бо ж твій дар – розуміння тваринних мов – спадковий і унікальний.

- Ви не плачте, – прошепотіла схвильована Аврора, поклавши руку на сухе, зморщене зап’ястя старої.