Глава 18. Табір вигнанців

Прокинулась Аврора від звуку глухого удару об дерев’яну підлогу. Відкинула шкуру і сіла. Спершу кинула оком на Лізу, що теж заворушилась і відкрила очі.

- Пробачте мені, юні гості, я не хотів збудити вас, – мовив молодий хлопець, нахиляючись за поліном. Кинувши його в топку печі, він підійшов до шкур. Сів просто на підлогу і посміхнувся дівчаткам.

- Ви хто? – обережно поцікавилась Аврора, здивовано придивляючись до юнака. Його білосніжна шкіра світилась зсередини, оточуючи обличчя перлинним ореолом. А червоно-руді кучері, здавалось горіли, освітлюючи напівтемну кімнату. Одягнений юнак був у просту полотняну сорочку і чорні шкіряні штани. На плечах – товста шуба з довгим ворсом.

- Я – Світлик – мовив юнак, знову посміхнувшись, а ваші імена?

- Аврора, – мовила одна дівчинка.

- Ліза, – назвалась друга, сором’язливо посміхнувшись.

- Ви тут живете? – запитала Аврора.

- Ні, живу я в іншому місці. Сюди я прихожу взимку, на полювання.

- Можливо ви з одного з найближчих сіл? – запитала Аврора з надією в голосі.

- Ні. Я з табору вигнанців. Всі, кого виганяють з Невідомська, рано чи пізно опиняються у нас. Адже ви теж звідти, я вгадав?

- Так, – кивнула Аврора – а багато вигнанців в вашому таборі?

- Чимало. Більша половина колишніх жителів міста. Не думав я, що Охов опуститься до того, щоб виганяти звідти дітей, – похитав головою Світлик.

- Мер вигнав не нас, а мого старшого брата. А ми самі втекли і вирушили на його пошуки. Послухайте, якщо у ваш табір приходять усі вигнанці, значить мій брат, скоріш за все, потрапив до вас. Його звати Ярема, він високий і чорнявий, – схвильовано промовила Аврора, поглянувши на Світика очима сповненими надії.

- Наскільки мені відомо, з середини літа в наш табір не потрапляли нові люди. Але я вже тиждень там не був, тому все можливо, – відповів юнак.

- Тоді ми маємо вирушити туди, не гаючи ні хвилини – рішуче заявила Аврора, підскакуючи на ноги.

- Обов’язково вирушимо, – завірив її Світлик, але спершу поснідаємо і зберемось. Хто мені допоможе?

- Я допоможу, – мовила Аврора – Ліза не зможе в неї болить нога.

- Покажеш мені? – запитав Світик, сідаючи поряд з Лізою. Дівчинка відкинула шкуру, виставивши свою розпухлу, синю стопу. Юнак взяв її в руки і почав обережно промацувати. Ліза стійко зносила процедуру.

- Нога не зламана і не вивихнута, всі кістки на місці, – підсумував юнак, – скоріш за все, ти просто сильно розтягнула чи надірвала зв’язку. Скоро будеш бігати – підморгнув Світик дівчинці, від чого та враз зашарілась.

Поснідавши печеною картоплею і залишками копченого м’яса, Світлик, Аврора і Ліза, стали збиратись в дорогу. Юнак звільнив від двох замерзлих туш диких кабанів, величезні сани, що стояли в дворі. Настеливши туди одну зі шкур, він влаштував зручне місце для Лізи. Надворі, у світлі сонця, юнак виглядав звично.

- Не гоже повертатися з тижневого полювання без м’яса - мовив він, обв’язуючи туші мотузками і припасовуючи їх позаду саней.

Скоро компанія вирушила в дорогу, під скупими, але від того ще більш бажаними променями зимового сонця. Дорогою Аврора розповіла Світлику про те, як її вона і її брати потрапили в Невідомськ. Про все, що трапилось в місті. Про побіг, викрадення Андрійка та свої і Лізині нічні поневіряння.

- Я вражений вашою сміливістю – мовив Світлик, вислухавши оповідь – дуже сподіваюсь, що ваш, не менш хоробрий брат, знайдеться в нашому таборі.

Скоро безкінечні ряди сосен розступились, відкривши подорожнім високий частокіл. Під ним стояв грізного вигляду чоловік з обвислими сивими вусами і довгим списом в руках. Вбраний він був так як і юнак – в шубу і шкіряні штани.

- Дивлюсь, Світлику, полювання вдалось на славу. Повернувся не лише з м’ясом, але й з юними красунями, – гукнув чоловік, привітно махнувши рукою.

- Вітаю, Хомо. Вдалось, що не кажи, – посміхнувся юнак у відповідь, – пустиш нас?

Всередині, дівчатка побачили ряди дерев’яних будинків і вкритих шкурами наметів, дещо безладно розкиданих між високими сніговими заметами і протоптаними, виткими стежками.

- Ну, ось і наш табір, – мовив Світлик, – дивно, що нікого не видно. А, звичайно, сьогодні ж середа і всі жителі на головній раді – ляснув себе по лобі юнак – зараз розгружусь і відведу вас туди.

Полишивши туші кабанів під одним з критих навісів, під частоколом, Світлик взяв Лізу на руки і поніс по розчищеній від снігу стежці, що губилась між спорудами. Аврора пішла за ними.

Через якусь сотню кроків, компанія вийшла на широкий майдан. На ньому побачили широке восьмигранне шатро з дерев’яних балок і натягнутих на них шкур.

- Заходь, – мовив Світлик до Аврори відгортаючи одну із шкур. Потім заніс Лізу.

Всередині було світло і жарко від великої кількості факелів, що горіло на стінах. На дерев’яних лавах, а де-не-де і на застеленій соломою підлозі, сиділи чоловіки. Одягнуті, хто в шуби, хто в теплі куфайки, хто шкіряні куртки. Аврора уважно вглядалась в обличчя, сподіваючись побачити серед них Ярему. В глибині шатра тремтіла від жару глиняна піч. Зліва від неї, на двох широких лавах сиділа компанія жінок, вбраних в довгі шуби. По праву сторону, на високій лаві, розмістилось четверо дужих молодиків. Троє з них, були вбрані як і всі чоловіки в кімнаті. А четвертий, найвищий і найширший в плечах, справжній силач, був загорнутий в грубо оброблену шкуру. Замість ременю її підперезував широченний ланцюг. Оголені руки його надимались м’язами, а міцні ноги, трохи вище колін, опоясували жахливі шрами.