Глава 17. Розбійники та інші неприємності

- І що ж ми плануємо робити далі? – запитала Ліза, сідаючи на згорнутий спальний мішок, поряд з Авророю.

Діти блукали лісом вже другу добу.

- Не знаю, – зітхнула дівчинка. Сумно поглянула на Андрійка, який марно намагався відколупати від соснового стовбура задубілий шматок смоли. Тільки зараз Аврора усвідомила, як самонадіяно було сподіватися швидко розшукати Ярему в цьому безмежному царстві тонконогих сосен.

Спочатку дівчинка вирішила вести компанію на захід. Бо ж саме туди вона і її брати простували чотири місяці тому. Але скільки діти не йшли, їм назустріч відкривався все той же мовчазний, вкритий незаймано чистим снігом, ліс. «Куди ж ти подівся, мій нещасний брате?» - постійно звучало в Аврориній голові.

Адже за ті два тижні, що дівчинка планувала втечу з Невідомська, з Яремою могло трапитись що завгодно. Дівчинка сподівалась, що його божевілля було навіяне незрозумілим впливом Романа Олександровича. І брат, скоріш за все вже прийшов до тями, знайшов вихід з лісу і зараз піднімає всіх кого може, щоб повернутись в дивне місто і врятувати Аврору і Андрійка. Якщо ж розум Яреми і справді затьмарився, думала вона, він може безцільно блукати зараз в будь-якій стороні безмежного лісу. І не відомо скільки днів знадобиться на пошуки його слідів.

А десь, в самій глибині свідомості, ховався притлумлений страх. Коли він спливав на поверхню, Аврора намагалась пригадати чи був на братові теплий одяг під час вигнання. Але пам’яті не спливало нічого крім його дикого обличчя і нелюдського рику. І от, невідомо звідки, виникав непрошений образ нерухомого тіла, що спокійно і збайдужіло лежить під сніговою ковдрою. «Ні, такого не може бути» - щоразу приганяла Аврора нестерпне видіння.

- Їжі, при мінімальному раціоні у нас лишилось на два дні, – діловито промовила Ліза, – я думаю, варто спрямувати сили на пошуки людей.

- Мабуть, що так, – згодилась Аврора.

Підбіг Андрійко і почав швидко малювати на дощечці в’юнка, квітку звіробою і квітку ехінацеї, що означало «Ярема загубився назавжди?»

- Не сумуй, маленький, ми обов’язково його відшукаємо, – мовила Аврора, обіймаючи Андрійка і запевняючи саму себе, що саме так воно і буде.

Хлопчик зобразив цикорій і листок грабу, що означало «Я хочу їсти»

- Тримай, братику, – мовила Аврора, простягаючи йому останнє яблуко і кілька прив’ялих дубових листочків. Андрійко сів поряд і з апетитом вгризся в рум’яний плід.

- Час нам вирушати далі, – мовила Аврора через десять хвилин і підвелась на ноги, – сподіваюся що до смеркання нам пощастить відшукати якесь село.

Компанія продовжила шлях. Аврора, взута у високі чоботи, йшла першою, розгрібаючи товстою палкою, глибокий сніг, що місцями досягав колін. За нею – Андрійко в своїх дитячих чобітках. Останньою йшла Ліза, що втекла з Невідомська в одних кросівках. Щоб не відморозити ноги, на кросівки, за порадою Аврори, вона намотала кілька шарів целофанових пакетів, що відшукались в рюкзаках. Через це ноги дівчинки постійно ковзались на сніговій гладі дороги. Не дивлячись на всі незручності такого шляху, Ліза стійко відхиляла пропозиції Аврори час від часу обмінюватись взуттям.

За годину путі, Аврора помітила здаля, в розвилці між вкритих снігом кущів, людську фігуру і поспішила туди. «Єгер або лісник» - припустила вона, розглядаючи високого, рудобородого чоловіка в шкіряній куртці з рушницею на плечі. Той нерухомо стояв на шляху дітей, очікуючи на них.

- Доброго дня, – вигукнула Аврора, зупинившись в метрі від чоловіка, – нам потрібна допомога. Ми заблукали в лісі. Ви не могли б вивести нас до найближчого села?

- Думаю, що зможу відвести декого з вас лише в одне місце, туди де на вас давно чекають, – відповів рудобородий, блиснувши неприємною посмішкою і протягуючи руку, щоб вхопити дівчинку.

Аврора хутко відскочила. Гукнувши Андрійку і Лізі «тікаємо» повернулась, щоб бігти назад. І побачила пару озброєних чоловіків, що виступили з-за дерев і вхопили її подругу і меншого брата.

Через кілька хвилин дітей зв’язали мотузкою одного за одним і погнали слідом за рудобородим.

- Що вам від нас потрібно? – набралась сміливості запитати Аврора, захлинаючись морозним повітрям – ми не маємо нічого цінного. Ми просто троє дітей, що заблукали в лісі.

- В цьому лісі ніхто не блукає просто так, дрібна брехухо, – прохрипів рудий – нам доручили вас розшукати і привести. Так що закрийся і воруши ногами.

Півгодини болісного шляху крізь снігові завали і втомлених полонених, пригнали до критого фургону на санному ходу. В нього були впряжена пара велетенських, чорних коней, що нервово били копитами і роздували ніздрі. Замість пари звідти виривались язики полум’я. З фургону вискочило ще три чоловіки.

- Поглянемо, кого до нас привели, – промовив найкремезніший з них, лисий з чорно-сивою бородою і жорстокими чорними очима, роздивляючись дітей.

- Та вони це, Черепе, вони. Кому тут ще взятися. Дві дівки – чорнява і білява і пацан семи років.

- Бачу, Шраме, бачу. Дрібного грузи в фургон. Охов за нього добрий куш обіцяв, а головне свою чарівну меншу дочку мені в дружини. А дівки нам ні до чого. Охов сказав, що можу робити з ними, що заманеться. Можна було б їх пристрелити, так набоїв шкода. Залишимо їх тут без палатки і речей. Так веселіше подихати. Правда?