Березонько, мила, ти ж здогадалась, куди ми ходили вчора з Авророю, – несподівано запитав Ярема наступного ранку.
- На вершину Годувальниці, – тихо мовила дівчина, – не ходіть туди більше.
Андрійко округлив зелені очі і швидко намалював на дощечці квітку блекоти і квітку шипшини, що означало «Ви збожеволіли, це заборонено».
- Так, Березо, і я дуже вдячний тобі, що ти нас вчасно попередила, – мовив юнак, взявши її за руку.
- Нащо ж мені дякувати. Хіба могла я вчинити інакше? – відповіла дівчина, знітившись.
- Тепер я знаю, що ні. Але, зізнаюсь чесно, після неочікуваного розставання з Богданою, не довіряв нікому з міста. Я думав, що Руслан Іванович міг наказати тобі, як і власній дочці, слідкувати за нами і доповідати йому. Пробач мені.
- Але ж, – широко розкрила очі дівчина, – невже пані Богдана була підіслана батьком?
- Без сумнівів, – відказав Ярема і розповів Андрійку і Березі про події останніх тижнів і про свої та Аврорині вечірні пригоди.
Уважно вислухавши розповідь, Андрійко намалював на дощечці трилисник конюшини, квітку розторопші і листок глоду, що означало «Ми збираємось втекти з міста?»
- Втеча була б найпростішим варіантом, – мовив Ярема, задумливо пестячи тонке зап’ястя Берези, – але я дав слово тій бідній жінці піти в заборонену частину міста і врятувати її сестру. Вона не здалась мені навіженою і я їй вірю.
- Ні, ні, Яремо, милий, не ходи туди, – вигукнула Береза, притискаючи до щоки руку юнака, - там небезпечно. Руслан Іванович ховає там жахливі речі. Я сама з тієї частини міста. Мене забрали сюди п'ятнадцять років тому, коли я ще була зовсім малою. Я нічого не пам’ятаю з того часу, окрім якихось невиразних тіней. Але коли намагаюсь згадати – мене охоплює жах .
- Небезпека мене не лякає. Не існує такого жаху, з яким не можна впоратись, якщо не дати страху оволодіти тобою, – рішуче заявив Ярема – але я ризикую не лише собою. Від мене залежить життя та благополуччя Аврори і Андрійка. Тому зараз я питаю в тебе, сестро, і в тебе, брате – чи варто нам втекти з Невідомська і про все забути, чи все ж краще лишитися і позмагатися за право жити тут без обману і страху?
- А як же я? – тихо запитала Береза, – що буде зі мною, якщо ви звідси втечете.
- Ти підеш з нами, – рішуче заявив Ярема, – на цьому місті весь світ не закінчується. Я не можу сказати, що за межами лісу, життя дуже просте, але безперечно не нудне.
- Ні, я не зможу піти з вами, – похитала головою дівчина, – я би могла залишити це місто, але не ліс. Я частина його, а він частина мене. В далеких містах серед людей мені не буде життя. Там я захворію і помру.
Андрійко намалював на дощечці цикорій, квітку оману, листок глоду і аконіт, що означало «Я хочу жити в місті і боротись».
- Я теж думаю, що нам варто лишитись, – вперше порушила мовчання Аврора, – але ти не будеш у всьому розбиратись сам. Ми тобі допоможемо.
- Але за огорожу я піду один, – відрізав Ярема, суворо поглянувши на сестру, – і ніяких заперечень. Якщо там насправді є чого боятись, то з тобою я ризикую подвійно. Бо ж змушений буду піклуватися не лише за своє, але й за твоє життя.
- Нехай, так, – зітхнула Аврора, – коли ти плануєш вирушити туди?
- Найближчим часом це буде неможливо. Сьогодні вночі за нашим будинком знову слідкували. Я чекатиму на слушний момент. А поки що пропоную насолоджуватись вихідним днем. Хто за те, щоб вирушити в парк?
З того самого дня Аврора втратила спокій. Кожного разу, повертаючись з Яремою і Березою з театру, гуляючи містом в компанії Лізи, вона нишком озиралась навколо, сподіваючись помітити шпигунів мера. Глибоко в її душі ховалось потаємне бажання, щоб стеження за ними не припинялось. Бо тоді Ярема змушений був би відмовитись від свого небезпечного задуму. Дівчинка розуміла, що це прояв слабкості, але нічого не могла вдіяти з своїм страхом за життя старшого брата.
- Сьогодні вночі вирушу туди, - тихо мовив Ярема за сніданком тридцять першого грудня, демонструючи, прикрашене вензелем, офіційне запрошення, - всі жителі міста будуть в мерії на святкуванні Нового року. Кращого моменту годі й шукати.
- Ти впевнений, що за нами більше не слідкують люди мера? – запитала Аврора, намагаючись не подати виду, що серце виривалось з грудей.
- Не слідкують вже другий тиждень. Я просто чекав новорічної ночі, – мовив Ярема.
- О, милий, – промовила Береза, очі якої наповнились сльозами – тебе марно вмовляти, я це вже зрозуміла. Та пообіцяй мені бути обережним.
- Березо, люба, зі мною все буде гаразд, – впевнено мовив юнак, цілуючи внутрішню сторону дівочої долоні.
Андрійко зобразив мелісу і жовтець, що означало «Бажаю тобі удачі»
- Дякую, малий, – мовив Ярема, торкнувшись до рум’яної щічки меншого брата.
З нагоди свята, головна зала мерії була багато прикрашена гірляндами із квітів, упереміж зі старовинними новорічними кульками і іграшками. Висока, до самої стелі, ялинка, сяяла вогнями свічок, що відображались в різнокольоровому склі кульок і кришталі бокалів. По всій залі тяглись ряди ошатно прикрашених і рясно заставлених столів.