Глава 14. Заборонена зона

Ввечері того ж дня, розвіваючи подолом довгого темно-зеленого плаття, на ганок, подібно до фурії, влетіла розпашіла Богдана. Аврора сиділа на ганку і робила домашнє завдання.

- Де Ярема? – владно запитала дівчина в неї, блиснувши очима.

- Підрізає трояндові кущі в саду за будинком, – здивовано відповіла Аврора. Вона ще ніколи не бачила Богдану в такому збудженому стані. Не сказавши більше ні слова, дівчина різко розвернулась і попрямувала за ріг будинку.

Аврора стримала в собі непереборне бажання піти в свою кімнату, вікна якої виходили в сад і подивитись, що там буде відбуватись. Дівчинка змусила себе лишитись на місці і тільки уважно дослухалась. Та з-за будинку нічого не було чутно. Згодом, почувся знервований, чеканний стук підборів. Богдана вилетіла з-за рогу, холодно кивнула Аврорі на прощання і, гордо піднявши голову, прослідувала під квітучою аркою до хвіртки. Слідом за нею, задумливо потираючи чоло, вийшов Ярема.

- Скажеш мені, що у вас трапилось? – обережно запитала Аврора.

- А, сестричка – стрепенувся юнак. Піднявся сходами і сперся на дерев’яний стовпчик веранди – боюсь, я дуже розчарував нашу красуню, не приставши вчора на перспективні пропозиції Охова.

- Ви посварились? – запитала дівчинка з співчуттям.

- Боюсь, назавжди. Я піду до себе, маю дещо обдумати – зітхнув Ярема, проходячи в будинок.

Після того як старший брат пішов, Аврора більше не змогла зосередитись на домашньому завданні. Її долали то жаль до Яреми, то злість на Богдану. «Ну і нехай – подумала дівчинка, збираючи зі столу зошити – якщо їй потрібен не мій брат, а лише його положення, то навіщо вона йому така. Нехай котиться звідси подалі. Подумаєш, дочка мера»

З кухні чувся тихий спів Берези. Зайшовши туди, Аврора побачила незвичну картину. Дівчина легко пурхала між столом і кухонною стінкою. На обличчі сяяла щаслива посмішка.

- О, Авроро, – мовила Береза, помітивши, що вже не сама, – не хочеш допомогти мені з вечерею?

- Із задоволенням, – посміхнулась дівчинка і заходилась чистити картоплю. «Чудово, що вікна кухні виходить в сад, – подумала вона, – хоч когось сьогоднішня подія ощасливила.»

Ярема просидів у своїй кімнаті до самої ночі. Відмовився спускатись на кухню вечеряти. Пізно ввечері, в кімнаті старшого брата ще горіло світло. Світилось і вночі, коли Аврора, якій було не до сну, спускалася в сад подихати свіжим повітрям. Повернувшись, Аврора затрималась біля дверей в Яремину кімнату і навіть підняла руку, щоб постукати, але передумала. «Не чіпатиму його поки. Подивлюсь, що буде взавтра зранку» - вирішила дівчинка і пішла спати.

Наступного дня, всупереч побоюванням Аврори, Ярема спустився на кухню. З виду дещо сонний, як зазвичай вранці, але досить бадьорий і гарно вбраний.

- Привіт, малий – потріпав він Андрійка по голові – доброго ранку, сестричко, Березонько. Що в нас на сніданок? Я голодний, мов вовк.

- Доброго ранку – радісно відповіла Аврора. Андрійко посміхнувся.

- Доброго ранку – мовила сяюча Береза. І поставила на стіл перед хлопцем тарілку з яєчнею і підсмаженим хлібом.

- А чого це ти, Березонько, досі в домашній сукні? – запитав Ярема, роздивляючись виделку – сьогодні ж субота. В тебе прослуховування в театрі. Забула?

- Я… я не думала, що ми підемо туди сьогодні, – дівчина здивовано округлила очі.

- А чого б це нам все скасовувати, – промовив Ярема, піднявши брови, – біжи, збирайся. У нас мало часу.

- Я миттю, – схвильовано промовила дівчина, скидаючи фартух на шляху з кухні.

З тих пір Богдана більше не з’являлась в будинку. Якось, повертаючись зі школи, Аврора помітила її в компанії Дуба. Обійнявшись, вони неспішно їхали в одному з кінних вагончиків мерії.

Березу прийняли на навчання до театру і вона, разом з Яремою, проводила там майже весь час. Аврора часто відвідувала їх після занять. Улаштувавшись у м’якому кріслі, дівчинка зацікавлено спостерігала за учбовими сценками, в яких приймали участь Береза і Ярема.

Андрійко напрочуд швидко, за два тижні, освоїв гру на сопілці. Кожного дня його повільно возили містом в маленькому візку, запряженому сумирною сірою конячкою. І він грав прості, ніжні мелодії, більш схожі на шурхіт вітру і пташиний спів, ніж на звичну музику. Особливо довго хлопчик грав біля теплиць, садків і городів Годувальниці, і урожай достигав з потрійним завзяттям.

Непомітно проминув вересень, почався жовтень. На порі було прийти дощам і холоду, а деревам пожовкнути і почати скидати листя. Але вулиці Невідомська продовжували зеленіти і ніжитись в промінні теплого, літнього сонця. Після того як з яблунь і груш був знятий врожай, вони, трохи відпочивши, знову вкрились білим цвітом. На вишнях і черешнях вже нав’язались нові ягоди.

- Як незвично, – дивувалась Аврора, ніжно проводячи долонею по пишно розквітлій гілці груші, що росла позаду школи, – тут завжди так? Зима не настає?

- Жартуєш? Я таке вперше бачу – відповідала Ліза, розтягуючись на соковитій траві - раніше все було як належить. Після осені приходила сніжна зима. Але мені подобається – замріяно посміхнулась дівчинка. До речі, знаєш, за стінами міста листя на деревах вже повністю жовте. Літо продовжується лише в Невідомську. Це Віктор розказав, хлопець Марини. Він служить в караулі. Кожну третю добу проводить в сторожовій вежі біля воріт.