Глава 9. Місто посеред лісу

Сонце медовим шаром зависло попереду, схиляючись, до горизонту. Розмалювало соснові стовбури ажурними узорами. Аврора поглянула на наручного годинника. Звернуло на сьому. Дівчина була виснажена довгою дорогою, ломотою в тілі і бажала  найскорішого закінчення шляху.

   - Влаштуємо невеличкий привал – вирішив Ярема – ти зовсім змучилась.

  - Але ж ми скоро будемо  на місці. Давай там і відпочинемо – запропонувала Аврора.

   - Може і скоро, а може й не дуже – мовив Ярема, знімаючи з дівочих плечей рюкзак. Андрійко поклав свого поряд. Закинув до рота черговий шматок соснової смоли. Приліг на мох під деревом, і почав швидко зображати на своїй дощечці крейдою. Кульбаба і барвінок – «Ми заблукали?»

  - Не знаю, що тобі сказати, – зітхнув старший брат, – мені зовсім не подобається, те, що я бачу довкола. Тобто, не бачу ніяких ознак присутності людини поблизу.

   - Але ж як таке можливо? – розхвилювалась Аврора, – ти ж завжди чудово орієнтувався. Хоча, раніше в тебе був компас.

  - О, Авроро, прошу тебе, забудь про цей компас – махнув рукою Ярема, показуючи карту – все дуже просто. Ми мали рухатись на захід. Сонце, бачиш, прямо перед нами до горизонту хилиться – це означає, що ми на вірному шляху. Ми пройшли без відпочинку майже дев’ять годин і  мали вийти з лісу близько години тому. Звичайно у карти можуть бути погрішності в масштабі. І попереду  ще кілька кілометрів дороги. Але поглянь, як густо тут ростуть сосни, як багато повалених дерев.  Жодної стежки, витоптаної ногою людини, або колії від коліс трактора. Мене це непокоїть - юнак замислено потер чоло.

  - І що ж ти плануєш робити? – Аврора розгублено дивилась навкруги на незайманий, залитий медовим світлом ліс.

  - Трохи перепочинемо. Ти вип’єш чаю, приймеш ліки, поїси і забудеш про свої тривоги. Далі будемо йти до самого вечора.  Якщо не вийдемо до якогось села,  заночуємо в лісі. Нам не звикати. А завтра продовжимо шлях на захід і кудись таки прийдемо. Не перетворилась же вся Україна на суцільний ліс, правда? –  Ярема освітив Аврору підбадьорюючою усмішкою.

   Через півгодини компанія знову вирушила в дорогу. Сонце невпинно опускалось до горизонту, а місцевість ставала все більш дикою і непрохідною. Ярема рішуче пробивався через повалені стовбури дерев і зарості багна, звільняючи дорогу для Андрійка і Аврори. Раптом шлях їм перегородило ціле нагромадження з повалених стовбурів і величезних трухлявих пеньків.

   - Поглянь, щось дивне коїться – відволікла дівчинка старшого брата, який намагався розчистити завал. Юнак здивовано озирнувся. Блакитне небо, на якому хвилину тому не було ні хмаринки, раптом все вкрилось сірим маревом, від чого в лісі зробилося зовсім темно. А по землі, звиваючись між потемнілими стовбурами дерев, поповзли щупальця густого, білого як молоко, туману.

   - Скоріше, потрібно рухатись вперед – промовив Ярема, люто розкидаючи завал. Аврора з Андрійком допомагали, як могли.

   - Сестричко, візьми за руку Андрійка і тримайся за мою – сказав Ярема, коли шлях став більш-менш вільним – спробуємо відшукати рівне місце, щоб поставити палатку.

  Туман купчився і піднімався вгору. Спочатку діти ступали по коліно в ньому, але ось він уже підібрався до пояса. А згодом вище, поки не завісив білими покривалами все навкруги. В одну мить стало дуже холодно і вогко.  Аврора, зіщулившись від холоду, йшла, ведена старшим братом. І міцно стискала в руці холодну долоню Андрійка. «Не уявляю собі, як Ярема знає куди нам   іти» - думала дівчинка. Через деякий час дорога під ногами дітей стала рівнішою.

    - Те що треба – сказав Ярема – хороше місце, схоже на край лісової галявини, хоча я можу помилятися.  Давайте скоріше встановимо палатку. Вам потрібен відпочинок, та й мені від цього туману не по собі.

   Працюючи в три пари рук, діти дуже скоро облаштували тимчасовий притулок і опинилися в теплому, захищеному від вогкості і холоду, нутрі палатки.

  - Авроро, лягай в спальний мішок і грійся – турботливо промовив Ярема, розливаючи по стаканам, залишки чаю з термосу – і ти, братику також – додав юнак, торкнувши Андрійка за холодну щічку.

   Дуже скоро, в підсвіченому ліхтариком і такому звичному просторі, в м’яких обіймах спального мішка, Аврора залишила позаду всі тривоги. «Нічого страшного не трапилось. Просто ми трошки заблукали і нас раптово накрила негода. Завтра прийде новий день, зійде  сонце, і ми знайдемо правильний шлях – думала дівчинка. І ліниво,  через півтінь ледь стулених вій, дивилась на рум’яне личко Андрійка, що міцно спав. І на спантеличений вираз Яреминого обличчя. Він в сотий раз напружено оглядав карту, щось прикидаючи собі. Потім дівчинка заснула.

   Перше, що побачила Аврора, відкривши очі, було сонячне проміння, що падало з маленького віконця палатки на зелений спальник Яреми. Старший брат спав обличчям донизу. Сусідній червоний спальник меншого брата був порожнім. Не встигла Аврора розкрити замок на своєму мішку, як в палатку хутко заліз розчервонілий і захеканий Андрійко.