Глава 8. Самі, зовсім самі

   Наступні кілька днів пройшли як у тумані. Діти не ходили до школи. Дядько Коля майже щогодини дзвонив до консульства Італії. Похмурий Ярема перебував в постійній задумі. Андрійко майже увесь час плакав. Аврора, ледь стримуючи сльози, намагалась його втішити. А  ще готувала їжу, яку ніхто не їв і почала було плести крісло-гойдалку. Звична послідовність домашніх справ, дарувала оманливе відчуття того, що життя не зруйноване вщент.

   На третій день в гості навідалась сестра дядька Колі. Тонка, гостроноса жінка з неприємним, оцінюючим поглядом і великою, недолугою спорудою з платинового кольору завитків на голові.

   - Ой, бідолашечка,  – промовила вона з порогу тоненьким, удавано жалібним голосом, недбало погладивши Аврору, що відкрила двері, долонею по щоці – мені дуже жаль. Така втрата. Я – Лідія Петрівна. А де мій нещасний брат?

   - Доброго дня. Дядько Коля відпочиває в своїй кімнаті. Давайте я його покличу – чемно запропонувала дівчинка, пропускаючи гостю в дім.

  - Ні, любонько, а сама підіймусь. Нам з ним треба обговорити дорослі речі – відповіла жінка, дрібочучи до сходів – ой, та у вас тут ціле болото – заскиглила вона, гидливо піднявши поли довгого плаща на містку через затягнутий ряскою басейн.

  - Ходімо, послухаємо, про що вони будуть говорити, – прошепотів над самим вухом Ярема, що чув усе з кухні.

  - Але це ж не зовсім правильно. Я думаю дядько Коля нам про все потім розповість, – засумнівалась дівчинка.

  - Не правильно, але нам необхідно це почути. Вона ж саме про нас говорити з братом прийшла.

  - Ти впевнений?

  - Сама побачиш. Ходімо.

   Почуваючи себе ніяково, Аврора піднялась слідом за Яремою на другий поверх. За дверима, в кімнаті дядька Колі, йшла запальна суперечка. Кожне слово звучало настільки голосно і чітко, що дітям не прийшлось прикладати вуха до дверей.

   - Ти що ж думаєш, що я так просто роздам дітей назад в інтернати, – кричав дядько Коля, – вони мені як рідні, розумієш?

  - Колю, поглянь на все тверезо – ніжно бринів голос Лідії Петрівни – тобі майже сімдесят років. Ти скоро і про себе подбати не зможеш, а тут ще й троє дітей, а один із них – Антошка цей – зовсім маленький.

   - Його Андрійком звати. Піклуватимусь допоки будуть сили, а їх в мене ще чимало. Не треба мене в діди записувати. До того ж Ярема вже зовсім дорослий. Аврора теж. Справжня хазяйка в домі. Без тебе і твоїх порад впораємось.

- І що ж ти будинок наших батьків їм залишити плануєш? – обурилась жінка, – чужим людям дістанеться, так?

  - Вони мені не чужі. А тебе лише будинок цікавить. Всю людяність на гроші зміняла. Плануєш як би дітей здихатись, мене в місто забрати, а будинок і землю продати під якийсь придорожній готель.

  - А про кого ж я по твоєму думаю, Колю. Про тебе, щоб у тебе старість достойна була. З цими грошима ти міг би поїздити, світ подивитися. Пам’ятаєш, ти в молодості все мріяв, поки з Катею цією не зустрівся. Звичайно, земля їй пухом, але ж усе життя тобі зіпсувала. А на прощання ще й цілого виводка чужих дітей лишила.

   - Все, Лідо, досить. Геть звідси. Залиш нас у спокої. І без твоїх підступів, горя в будинку вистачає – промовив дядько Коля, спокійним і загрозливо холодним тоном.

   - Сюди, – прошепотів Ярема, і діти тихенько заскочили до Аврориної кімнати, зачинивши за собою двері. За мить до того, як з кімнати дядька Колі, роздратовано цокаючи підборами, вийшла Лідія Петрівна.

  - Що ж, Миколо, бачу, що з віком розуму в тебе не побільшало. Змушена буду все вирішувати самотужки, – кинула вона на прощання і пішла геть.

  - От би звалилась у наш басейн і зіпсувала свого дорогого плаща, – від душі побажала їй Аврора.

  - Кепські справи – Ярема гірко посміхнувся – ця зміюка просто так не відчепиться.

  - Дядько Коля нас захистить. Я впевнена. А що вона може нам зробити?

 - Скоріш за все спробує облаштувати все так, щоб нас забрала служба з опіки.

 - Але ж чому їм нас забирати? Ми скажемо, що нам  тут добре – розхвилювалась Аврора.

  - Спокійно, сестричко, не нервуй наперед. Будемо сподіватися, що в неї нічого не вийде – Ярема підбадьорливо посміхнувся Аврорі, поклавши руку їй на плече.

   Кілька днів потому, Лідія Петрівна знову з’явилась в будинку, цього разу не сама. Коли дядько Коля відчинив двері, Аврора з Андрійком побачили поряд з нею іншу жінку – худу і високу, в чорному брючному костюмі.

   - Доброго дня – сухо привіталась вона, блиснувши скельцями прямокутних окулярів у тонкій оправі – ви Савченко Микола Петрович?

  - Так – відповів дядько Коля.

  - Моє ім’я –  Уляна Володимирівна. Я ваш новий, районний соціальний працівник. Прийшла до вас розібратися з фактом недбалого догляду за дітьми, що передані під вашу опіку, про який мені заявила ось ця поважна пані – сказала жінка, вказуючи на сяючу холодним тріумфом Лідію Петрівну – я можу увійти?