Глава 7. Останній політ.

Якось дощовим осіннім днем, повернувшись зі школи, Ярема з Авророю зацікавились галасом, що чувся з кухні. Там, вони вперше в житті побачили завзяту суперечку між тіткою Катею і її чоловіком. За столом, над розкиданими частинами великого пазлу, сидів здивований Андрійко. Забувши про все, він поглядав то на одного сперечальника, то на іншого. Зазвичай подружжя жило тихо. Дядько Коля спокійно мирився з незаперечним авторитетом дружини. Лиш зрідка він дозволяв собі легкі жарти на її адресу. І посміювався над її показово різкими методами виховання дітей. Не звернувши увагу на появу нових глядачів, чоловік та дружина голосно продовжували.

- Не затримаєш ти мене, Миколо. Тягне мене туди, сил не маю. П’ятий рік вже нікуди з дому не вибиралась. Там така безмір, така свобода. Де тобі зрозуміти! Все життя по землі ходиш.

- Але ж, Катю, ти мені слово дала, що більше нікуди не полетиш. Саме тому і дітей собі взяли. Що ж ти їх на мене одного полишити хочеш.

- Та не полишу. З весною, як завжди, повернусь. Діти вже дорослі. Півроку без мене впораєтесь. Дай ще разочок злітати. Востаннє ж бо.

- Які ж вони дорослі. Почекай ще кілька років. До Яреминого повноліття.

- Ні, Миколо, ні. Старість не за горами. Через три роки і в небо піднятись не зможу. Якщо не зараз, то вже ніколи.

- А, пам’ятаєш, ти в останній свій політ, ледве сюди дісталась. Куди тобі зараз в такі далекі мандри пускатися. Що за дурниці, не зрозумію, – зітхнув дядько Коля, відвертаючись до вікна.

- Де тобі зрозуміти, що таке ловити потоки вітру в неосяжному просторі між вічним небом і безмежною, схвильованою і пінною широчінню моря. Де тобі зрозуміти, що таке свобода, – замріяно промовила тітка Катя, заплющивши очі.

- Ви, Катерино Луківно, подивлюсь, в теплі краї зібралися – порушив Ярема запалу тишу.

Жінку розплющила очі і повернулась до дітей.

- Бачу, дітям вже давно про все відомо – пробурчала вона, напускаючи на себе суворий вид – зібралась і що ж. Ти мені заборониш?

- Заборонити не можу, але вважаю, що нас це теж стосується – Ярема вперто і сердито дивився тітці Каті прямо у вічі.

- Що ж, Яремо, з тобою в нас буде розмова – згодилась жінка, першою відводячи погляд – взавтра субота. Відправлю Миколу з дітьми в місто в зоопарк. І все з тобою обговоримо. А ввечері я зберусь в дорогу.

Наступного дня, протягом всієї прогулянки, Аврора намагалась здогадатися, що ж такого планує розказати тітка Катя Яремі. А ще намагалась уявити майбутнє життя без опікунки. Засмучений дядько Коля теж розмірковував про своє. Єдиним, хто насолоджувався знайомством з тваринним світом, був Андрійко. Він вперше відвідував зоопарк і тому схвильовано перебігав від вольєра до вольєра. І кожного разу демонстрував Аврорі свою маленьку грифельну дощечку, на якій була зображена квітка календули і ромашка, що означало «Розкажи, будь ласка, хто це?»

Дорогою назад, Аврора уявляла собі, як забігши до будинку, найперше кинеться розпитувати Ярему. Та, повернувшись, не застала його вдома.

- Пішов у справах. Ніде не дінеться, ввечері буде – пробурчала тітка Катя, попередивши Аврорине питання.

Коли золотий пейзаж за вікном сповнився червонуватими відсвітами заходу сонця, в кімнату до дівчинки постукав дядько Коля.

Ходімо, Авроронько, Катрусю мою проводжати в дорогу – покликав він, зітхнувши тяжко.

- А Ярема з’явився? – Аврора скочила з місця.

- Поки не видно. Ходімо – і дядько Коля попростував сходами вниз.

Тітка Катя вже стояла біля злітної споруди. Вбрана в ту саму довгу, по самі п’яти сорочку і з мішком, перекинутим через плече.

- І нема чого мене проводжати – пробурчала вона, побачивши дядька Колю, Аврору і Андрійка – я довгих прощань не люблю. Я ж не на десять років. Через п’ять місяців повернусь.

- Ох, що ж це ти, Катерино, робиш – сказав дядько Коля, ніжно обіймаючи дружину, – може, все ж не лети нікуди? Ходімо додому, га? В мене погане передчуття.

- А ну тебе з твоїми передчуттями. Настрій лишень зіпсуєш. Нічого зі мною не трапиться – обурено відповіла жінка, коротко обіймаючи чоловіка. Поглянула на Аврору.

- Вам не холодно, тітко Катю? – першою почала дівчинка.

- Нічого. Зігріюсь в польоті – махнула рукою жінка – Авроро, тобі, як самій відповідальній, доручаю наглядати за домом, за моїм старим, за Андрійком і головне за Яремою. В нього складний період, але, з твоєю підтримкою, він його переживе.

- Докладу всіх зусиль – промовила дівчинка тихо – а вам бажаю щасливої дороги. І, швидше повертайтесь назад, добре? Ми вас дуже любимо. А Ярема більше за всіх.

- Знаю, знаю – відповіла жінка, обіймаючи Андрійка, по щокам якого, котилися сльози – не плач, малий. Ти ж не самий лишаєшся. В тебе ж є брат і сестра. Вони про тебе подбають.

Тітка Катя віддала смутного Андрійка Аврорі до рук, і почала важкий підйом на височенну драбину. Подолавши складний шлях вона віддихалась, швидко відтворила свій незвичний танок, і застигла в очікуванні, задравши вгору дзьобату голову.