Глава 2. Ярема

Два тижні потому, повернувшись з прогулянки в свою кімнату, Аврора виявила, що сусіднє ліжко, яке досі пустувало, зайняте, скрученою бубликом, хлопчачою фігурою. Хлопчик міцно спав, заховавши обличчя в плетиво власних рук. Виставивши на огляд, лише гострі, худі лікті, та чорняву голову, настільки кепсько підстрижену, ніби волосся з неї виривали пасмами.  До ліжка притулився брудно-сірий брезентовий рюкзак. Жодних інших речей не було видно. Аврора постояла кілька хвилин, уважно вглядаючись в сплячого. Намагалась вгадати, чи стане він її другом, або ж виявиться вередливим забіякою, як більшість хлопчиків з притулку. Поміркувавши так кілька хвилин, дівчинка вирішила не заважати хлопцю спокійно виспатись в тихенько вийшла з кімнати.

   - Ну що спить, бандит? – тихо гукнула її тітка Катя, коли Аврора спускалась сходами. Вона сиділа на краю басейну, опустивши ноги в зелену воду. Дивилась на Аврору збоку одним чорним очком, хитро його зіщуливши.

  - Так. Спить. Такий змучений. А чому бандит?

  - А! Сама в нього запитаєш. Третю годину вже спить. Тепер не сумуватимеш, буде тобі компанія. Обід на столі – наїдайся. Ярема прокинеться – все начисто змегелить, ти вже мені повір. А до вечері ще не скоро.  «Ярема – подумала Аврора, простуючи до кухні – хоч чимось на мене схожий. Ім’я теж  не як у кожного».

   Вона, звичайно, була б значно щасливіша, якби тітка Катя взяла до себе ще одну дівчинку. Таку ж чудову і життєрадісну як Ліза. Ось за ким Аврора скучала тут найбільше. Загалом її життя в новому домі не можна було назвати нудним. Прокидалась Аврора рано. В той самий час, коли дядько Коля збирався на роботу. Він готував собі і їй простий сніданок, заправляючи його різними кумедними історіями зі своєї молодості. Заробляв дядько Коля візництвом, розвозячи своїм старим «Москвичем» людей від залізничної станції містечка до навколишніх сіл. Коли він йшов працювати, Аврора теж збиралась на прогулянку.

   Найпершим і хвилюючим відкриттям в новому житті, став дозвіл на самостійні прогулянки. Правда тітка Катя наклала суворі обмеження:

  - Гуляй біля ставка, але в воду сама лізти не подумай. В ліс заходь не далі двадцяти кроків. По найближчих вулицях гуляти не раджу. Сусіди не зрадіють. Ти дівчинка спостережлива і розумна, тому проблем не має бути. Не намагайся заводити знайомства з місцевими дітьми. Коли вони довідаються хто ти і звідки – розмовляти з тобою не захочуть. Нас тут не дуже люблять. Терплять скоріш. А від чужинців, особливо дорослих, раджу триматися подалі.

  - А чому нас не люблять? – запитала тоді Аврора.

   - Хто його знає. Можливо тому, що ми не маємо наміру комусь тут сподобатись – як завжди незрозуміло відповіла тітка Катя.

    Дозволеного простору для прогулянок Аврорі було достатньо, щоб кожного дня займати весь ранок до обіду. Вона годувала диких качок на ставку, обстежувала берег, розлякувала жаб. Одного разу навіть зіткнулась віч-на-віч зі старим темно-сірим вужем, так і не зрозумівши, хто з них більше був наляканий цією зустріччю. Крім цього дівчинка умудрилась обстежити крони усіх дерева, завбачливо забираючись лише доти, доки не ставало страшно. Кілька разів, всівшись на вподобаній гілці старої дикої яблуні, вона бачила компанію місцевих хлопчаків, але старалась не привертати до себе уваги. Після слів тітки Каті, дівчинка боялась, що її не приймуть, а то іще чого доброго і відлупцюють. 

   Якось, в особливо жаркий серпневий день, Аврора сиділа на теплому камені біля ставу, і заздрісно спостерігала за жабами, що плавали на самій поверхні теплої води. На мить їй самій захотілось перетворитися на жабу, щоб мати змогу без перешкод плюхнутися в воду.

   - Що робиш? – почула вона за спиною дівочий голос. Озирнувшись, побачила руду, обсипану веснянками, дівчинку, приблизно її віку, що з цікавістю дивилась на неї.

   - Сиджу та й думаю собі, що непогано було б стати жабою.

   - Нащо це тобі? – скривилась руда - вони ж бридкі. Я – Олена. А тебе як звати?

- Аврора.

- Брешеш. Я собі теж імена вигадувати люблю. Бо Олена ім’я нудне, як у всіх. Як тебе насправді звати?

 - Нічого я не брешу. Просто в мене ім’я незвичне. Як у зірки.

  - У кінозірки? – Олена зацікавлено витягла шию.

  - Ні. У тої, що з ранку найперша на небі з’являється. А ти тут чим займаєшся?

  - Я до брата прийшла. Борьки. Він там за кущами рибу вудить зрання. Мене проганяє, щоб я її не розлякала. Тільки нічого він тепер вже не впіймає. В полудень  вся риба спати лягає, – впевнено заявила Олена.

   Тут з-за кущів показався і сам Оленчин брат. Такий само рудий і веснянкуватий, на вигляд років десяти-дванадцяти, він неспішно йшов стежкою. На його плечі мирно погойдувались дві вудки. Аврора зрозуміла, що вже бачила його раніше в компанії інших хлопчаків.  

  Помітивши дівчат, Боря зупинився.

  - Знову тут ошиваєшся, – буркнув він сестрі, – я ж казав тобі додому йти і в дворі гуляти.