Глава 1. Аврора

Вперше Аврора побачила Катерину Луківну сонячного ранку на початку літа. До ігрової кімнати, в супроводі виховательки Олександри Сергіївни, зайшла невисока і дуже повна в стегнах жінка. Вона кумедно перевалювалась з ноги на ногу, трохи припадаючи на ліву.

- Дивись, мабуть, прийшла подивитись на когось з нас, – прошепотіла Ліза, відірвавшись від малювання принцеси, – смішна, правда? От як би вона вдочерила тебе. Було б просто чудово.

- Мене навряд, – зітхнула дівчинка, розглядаючи відвідувачку.

Жінка не була схожою на інших. Тих, що зрідка, непомітно як їм думалось, відвідували молодшу групу притулку. Майже усі вони, несли на своїх обличчях винуватий вираз, розгублено посміхались і знервовано задавали питання вихователям. Після таких візитів, когось з дітей, приблизно раз на місяць, брали на зустріч з майбутніми прийомними батьками. А потім, забирали в нову сім’ю. Сьогоднішня гостя не посміхалась, не виказувала хвилювання, а пильно і серйозно роздивлялась підстрижені маківки зайнятих грою дітей. І враз поглянула своїми чорними очами-намистинками прямо у вічі Аврори.

– Та я й не хочу. Мені й тут добре, – буркнула дівчинка, відводячи погляд.

Аврора була дуже худенькою і блідою, і, не дивлячись на те, що мало хворіла, мала хворобливий вигляд. «Ось чому мене ніхто не хоче забрати до себе, кому потрібна така негарна і смутна дочка» - думала вона, розглядаючи себе в пощербленому дзеркалі над умивальником в душовій. Дивилась на свої великі темно-зелені очі, під якими синюватими мазками лежали глибокі тіні. На кирпатого носа, на випнуті вилиці і високе, в блакитних прожилках, чоло над яким стирчали у різні боки, неслухняні, коротко підстрижені темні пасма.

- Ти так завжди кажеш, бо думаєш, що тебе ніхто до себе не візьме, – обурилась Ліза, – а вона, до речі, дивиться на тебе і щось у Олександри Сергіївни запитує. Мені чомусь думається, що скоро в тебе буде нова сім’я.

Аврора лише невпевнено знизала плечима, вдаючи, що дуже зосереджена на виборі олівця. А тим часом стримувала бажання ще раз нишком поглянути на відвідувачку. Та скоро пішла, але від її візиту дівчинку охопило дивне хвилювання – передчуття майбутніх змін.

Наступного дня, під час зборів на вранішню прогулянку, Олександра Сергіївна покликала Аврору до себе.

- Дитино, залишись, будь-ласка, в ігровій кімнаті. Дехто дуже хоче з тобою познайомитися, – тихо, на саме вухо, промовила вона.

- Казала ж я тобі, що та жінка на тебе дивилась, – задоволено вигукнула Ліза, дізнавшись чому подруга не йде на прогулянку, – ой, як же я хочу щоб у вас все пройшло чудово і вона забрала тебе до себе.

• кімната спорожніла. Аврора присіла на своє звичне місце за столиком. Взяла до руки улюблений калейдоскоп і почала роздивлятися кольорове мереживо узорів, щоб якось притлумити хвилювання.

Дуже скоро в кімнату зайшла вчорашня відвідувачка разом з Людмилою Геннадіївною – приємною жінкою, яка щотижня проводила в дітей урок малювання і влаштовувала різні ігри. А часом влаштовувала бесіди окремо з котримось з дітей. Аврора дуже любила її спокійний, м’який голос. Ліза якось сказала Аврорі, що вона працює психологом, але не змогла до пуття пояснити, що те означає.

- Привіт, Авроро, як справи? – м’яко звернулась до дівчинки Людмила Геннадіївна, непомітним жестом вказуючи своїй супутниці, де та має сісти.

- Доброго дня – якомога бадьоро відповіла дівчинка – в мене все добре.

- А в нас сьогодні гостя. Її звати тітка Катя. Покажеш їй свої малюнки?

Аврора знизала плечима, потім оглянула з-за плеча жінку, що сиділа через один ряд столів від неї. Та теж пильно подивлялась на неї своїми чорними очима, знервовано кусаючи нижню губу. Запала довга мовчанка.

- А хай йому біс з цією психологією. В мене все, що ви мені казали, вилетіло з голови, – гостя кинула на Людмилу Геннадіївну обурений погляд. Потім повернулась до дівчинки, – послухай, дитя, я щодо тебе не сумніваюсь. Здогадуюсь, що ти чудова, спокійна дівчинка і будеш мені гарною дочкою і помічницею. Справа за тобою. Ти хочеш піти з цього будинку і жити в мене?

- Я… я не знаю, – вражено відповіла Аврора і відчула як очі сповнюються непроханими слізьми.

- Ходімо, ходімо – Людмила Геннадіївна практично витягнула жінку з ігрової кімнати.

- Кепські справи, – хитала головою Ліза, повернувшись з прогулянки – невже ти справді хочеш лишитись в дитячому будинку?

- Та не знаю. Я ж їм так сказала, що не знаю. А плакати я зовсім не збиралась, воно якось саме так вийшло, – схвильовано виправдовувалась Аврора.

- І що ж тепер буде? Що як ця тітка Катя передумає тебе брати – зітхнула подруга.

- Якщо передумає, значить я їй по-справжньому не потрібна – відказала Аврора – та вже за кілька днів, подумавши трохи, підійшла до Олександри Сергіївни і тихо запитала:

- А тітка Катя прийде до мене ще раз?

- А ти хочеш щоб вона прийшла? – запитала вихователька, погладивши дівчинку по голові.

- Мабуть, так – промовила та.

• кінця літа документи про опіку були готові і Катерина Луківна навідалась, щоб забрати Аврору до себе. Дівчинка досі не знала радіти їй або сумувати. «Все одно вона ніколи не стане мені мамою» - думала вона.