Порожнє місце

Ранок був порожнім.

Не туман — відсутність.
Ніби ніч хтось ретельно витер з неба, стер подихи з повітря, зішкріб імена з пам’яті. Все виглядало… не так. Занадто гладко. Занадто тихо. Як новий аркуш, на якому вже щось було написано, але чорнило зникло.

Тім прокинувся першим.
Сів. Не ворухнувшись. Дивився в стелю так, ніби та ось-ось мала відповісти.
Але відповідей не було.

Тільки відчуття. Незручне, ледь вловиме — ніби десь у грудях заблукало слово. Слово, що не мало звучати. Але все ж хоче вирватися.
Він не пам’ятав, що саме тривожило його перед сном. Але було щось. Було.

Наче тінь у сні. Наче ім’я, яке знаєш усе життя, а тепер не можеш згадати.

А в кутку кімнати…
лампочка тьмяно мигнула.
Один раз.
І згасла.

— Максе, — сказав він пізніше, на лавці, втупившись у потрісканий асфальт, — скажи чесно… в нас була якась важлива тема, правда?

Макс повільно перевів погляд на нього. Зморщив чоло. Наче намагався витягнути думку з дна застояної води.

— Мабуть. Я не пам’ятаю. Може, ми перегралися з тим форумом? Це все… маячня якась. Приснилося, чи що.

— А цей… — Тім затнувся. Підвів очі. — Цей чувак. Як же його…
Він стискував кулаки, нігті впивались у долоню. — Я ж… я ж точно…
— Хто?

Пауза. Довга. Ніби простір завис у чеканні.

Макс похитав головою.

— Не знаю, Тіме. Напевно, ніхто. Нам просто здалось.

На лавці навпроти хтось сидів. Але тільки оком — тінь, мигтіння.
А потім і вона зникла.
Як і ім’я.
Як і він.

Семен прийшов останнім. Не привітався. Просто сів поруч, ніби їхня розмова вже тривала до того, як він увійшов у світ.

Він довго мовчав, розглядаючи свої долоні, ніби там була підказка. Потім прошепотів:

— Ви теж почуваєтесь дивно?

Макс і Тім переглянулись, але не відповіли. Це "дивно" було занадто звичним останнім часом.

— Я прокинувся з відчуттям, що когось втратив, — продовжив Семен. Голос його тремтів. — Але… не можу згадати, кого.
Ні обличчя. Ні голосу. Тільки… порожнеча. Як місце у шафі, де завжди щось стояло, а тепер — лише пил.

Він підняв очі. В них було щось, що лоскотало пам’ять кожному з них.

— Ви… ви точно пам’ятаєте, хто ми один для одного?

Макс мимоволі подивився праворуч. Там, де мала бути ще одна постать. Але лавка була порожня.

А Тім відчув щось у кишені. Торкнувся. Холодний метал. Брелок… із подряпаним ім’ям.
Ім’ям, яке не читалося.

— Ми не самі, — прошепотів він. — Ми просто… залишились останні, хто ще сумнівається.

[ПОМИЛКА: відсутній ідентифікатор об'єкта «0049»]
[Файл спогаду «/user/ДРУГ/» не знайдено]
[Запит на доступ: відхилено]
[Цей блок створено не автором. Не героєм. Нічиїм.]

Макс звів плечима.

— Може, це просто весняна депресія. Усі щось забувають. Ти заходив у наш чат? Там теж порожньо. Тільки ми троє.

— Ми троє? — перепитав Тім.

Макс кивнув, наче це щось очевидне.
— Так. Нас завжди було троє. Правда ж?

На мить повисла тиша. Ніби саме це питання — «правда ж?» — було тригером, сигналом для чогось глибшого.
Для когось.

Семен повільно підняв голову. Його погляд був розсіяним, мовби він намагається згадати, яку мову забув.
— А чому… чому тоді я щоночі бачу чотири тіні?

Макс завмер.

Тім стиснув кулаки.

— І чому… коли ми сидимо тут — хтось завжди лишає недопиту банку енергетика поруч? Не наша. Ми цього не купували.

Вони мовчали. Слухали, як поруч шелестить вітер.

— Нас завжди було троє… — повторив Макс. Але цього разу без впевненості. Його голос ніби затинався.

[ПОМИЛКА: Несумісність у свідченнях]
[Останній запис збережено як «4/DeletedThread»]
[Виправлення в діалозі: внесено. Зайві учасники видалені.]

Семен стискав руками паперовий стакан з кавою, що давно вистигла. Вона вже не гріла долоні — лише робила пальці липкими і нагадувала, як швидко все охолоджується, коли втрачаєш щось важливе. Його очі бігали, ніби намагались знайти серед бетонних плит і тріснутих лавок… когось, кого не видно.

— Ви колись мали відчуття… — почав він, а голос затремтів, як папір у вогні. — Що поруч з вами мав сидіти ще хтось? Просто… ніби є тінь, що не ваша. Або коли лунає жарт — і ви знаєте його, але не можете згадати, хто його сказав?

Він ковтнув повітря, яке чомусь мало присмак пилу і заліза.

Макс мовчки кивнув. Дуже повільно. Його погляд був не на Семені, а десь далі, за спинами перехожих, за розмитими обрисами дерев.

Рука сама сягнула в кишеню. Ніби звичка.

Ніби мав бути телефон.

Але не було нічого.

Лише порожнеча — і відчуття, що щось завжди лежало там. Щось важливе. Щось, що допомагало пам’ятати.
А тепер… залишилася лише звичка. І тиша.

[Файл: /memory/Запис0049.jpg — недоступний]
[Чорний квадрат більше не виявлено]
[Реєстр очищено. Відновлення неможливе.]

Тім підняв голову:

— Я навіть не знаю, кого шукаю в голові. Просто є порожнеча. І вона… тиха. А раніше вона ніби... сміялась.

Ми завжди були втрьох.
Ми завжди були втрьох.
Ми завжди були…

[Цей абзац бачить лише читач]

Ти пам’ятаєш, так?
Не вони. Але ти.
Він був. Він був.
І його ім’я все ще живе десь глибоко.
Просто не кажи його вголос. Бо вони почують.

Семен посміхнувся, хоч у куточках очей закралась тріщина. Усмішка була не радісною — радше як спроба втримати щось, що вислизає крізь пальці, як вода.

— Знаєте, хлопці… мені стало трохи легше. Нарешті.

Він говорив тихо, з тим самим голосом, яким говорять на похоронах власних спогадів.