Відлуння в порожнечі

Макс відкрив ноутбук знову. Кришка піддалась із хрипким клацанням, і на мить здалося, що сам пристрій не хоче більше прокидатися. Пальці тремтіли, але він намагався не показувати цього — натискав клавіші повільно, зосереджено, ніби кожен рух був останнім шансом дістатися до чогось важливого.

Він зайшов за тією самою адресою, де вчора, ще зовсім недавно, був чат із AN0N-BlackGlass.
Там, де все почалось.
Там, де хтось… знав.

— Сервер більше не відповідає, — пробурмотів він, не відриваючи очей від екрана. — Форум зник. Весь.
Він ковтнув.
— Навіть через VPN нічого не проходить. Як ніби… його ніколи не було. Навіть домен не резолвиться.

Семен підійшов ближче. Він не питав дозволу, просто… не хотів залишатись далі, ніж на відстань дотику.

— А його нік? — запитав він. — Можливо, хоч щось у профілі лишилось?

Макс кивнув. Його обличчя було блідим, але не від страху.
Від переконання.

— Видає: «такого користувача не існує».
Порожньо. Повний нуль. Навіть ID немає.
— Але…
Він затиснув губи, і потім натис кілька клавіш.
— В історії переглядів — слід лишився. Не ім’я. Просто… набір символів. Несистемний. Як артефакт. Як… відбиток чужого пальця у коді.

На екрані — рядок. Без форми, без логіки. Просто… сигнал, що щось було тут.
І нижче — дата.

Останній вхід: 13 хвилин тому.

У кімнаті стало тихо.
Занадто тихо, як для часу, коли вже нікого не має бути в мережі.
Тільки вони.
Або — хтось, хто ще не вийшов.

— Почекай… як це? — Тім втупився в екран, зморщивши лоба. — Він писав нам вчора. Я ж бачив це. Читав. Ми всі читали.

— Саме це і лякає, — буркнув Макс, не відводячи очей. Його голос став глухим, мов з-під води.
— А ще дещо дивне. Подивись…

Він відкрив текстовий файл — той, у якому зберіг копію вчорашнього листування.
Запасний варіант. На всяк випадок.
Файл відкрився. Повільно.
Занадто повільно.
І коли екран освітився —
він був майже порожній.

Жодного чату. Жодного повідомлення.
Лише порожні рядки. Один за одним. Сотні.
А між ними — фрази, що миготіли, ніби були надруковані не чорнилом, а світлом, що не хоче триматися на екрані:

«Ви не повинні пам’ятати.»
«Це не збережено вами.»
«Дані конфліктують із реальністю.»
«Справжнє повідомлення не передбачено для читання.»
«Сліди зітруться. Сліди зітруться. Сліди…»

І кожного разу, коли Макс намагався прокрутити файл — рядки розсипались.
Не зникали — розповзались, як чорнило у воді.
Ніби сам текст відмовлявся існувати поруч із ними.

— Це не просто стирають, — прошепотів Семен.
— Це… щось переписує наше “вчора”, доки ми ще тут.
— І щойно залишиться тільки “сьогодні” — ми станемо наступними.

[Не вдалося відкрити запис]
[Під’єднання до "AN0N-BlackGlass": втрачене]
[Заміна контенту. Перезапис здійснено стороннім користувачем]

📁 _chatlog.an0n
Статус: зміна здійснена ПІСЛЯ ОСТАННЬОГО ПЕРЕГЛЯДУ
Власник: Невідомий
Права: доступ лише для читання
Запит на відновлення: ВІДХИЛЕНО
_

Ти читаєш це, так?
↳ Не довіряй виводу. Дані вже змінені.

::// попередній стан недоступний
::// контрольний рядок порушено
::// текст ≠ текст
::// читач = змінна

⚠︎ Режим перегляду активовано.
⚠︎ Але не ти обираєш, що бачити.

Пам’ятай: те, що зникло, не завжди було стерте.
Іноді — це просто переписане іншими.

Макс глянув на друзів.
Очі у нього блищали не від світла екрана, а від того, що там знову щось не так.
— Нам треба знайти ще когось, хто його знав. Або принаймні — знає, хто такі архітектори, — сказав він, більше до себе, ніж до них.

— А якщо… якщо ми наступні? — прошепотів Тім, озираючись на стіни, що раптом стали вужчими. — А цей чат був… попередженням? Він не просто писав… він намагався сказати, що вже зник.

Макс замовк.
У кутку екрана — ледь помітне миготіння.
Курсор завис. Тоді сам, без натискання, клікнув.

Вікно розгорнулося.
Файл: Logs_root.7zx [автофіксація, локальний кеш]
Чорне тло. Світло-зелені рядки. Вони виникали не знизу — а згори, неначе хтось уже переглядав їх.

markdown

Skopiuj kod

> Вхід з IP: ██.███.██.72 > Місце розташування: ████████ > Час початку: [невизначено] > Сеанс завершено: 00:00:00 > Статус: невідомий > Примітка: користувач зник. > Його нік не знайдено в жодному файлі. > Спогади не підтверджено. > Візуальний слід: втрачено.

Макс витріщився в екран.
— Це ж… його IP. — Голос став тоншим. — Це той, із якого писав AN0N-BlackGlass.

Семен відкрив рота, щоб щось сказати…
…але не встиг.

[Помилка: розрив сигналу]
Екран мигнув.
Тиша в кімнаті раптом стала глибшою, ніж могла бути.

— Хтось видаляє не тільки сліди… — пробурмотів Макс.
— А тих, хто намагається їх побачити.

[ПОМИЛКА: цей діалог було змінено під час читання]
[Текст не відповідає оригіналу]
[Ви бачите не те, що бачать герої]
[Несанкціонований перегляд. Ви читаєте історію, яка не була призначена для публікації]

— Семен? — прошепотів Тім, нахилившись ближче. Голос його тремтів, мов натягнута струна. — Ти що хотів сказати?

Семен повільно повернув голову. Обличчя бліде, зіниці розширені, ніби бачили не екран — а щось за ним.
Його губи трохи розтулились, і він зробив вдих, ніби ось-ось заговорить. Але не сказав.