Тінь у мережі

Макс мовчки набирав адресу. Його пальці ковзали по клавішах, але не впевнено — швидко. Ніби боявся, що передумає. Ніби клавіатура могла щось відчути і заблокуватись. Він не питав дозволу. Не озирнувся. Не глянув навіть на друзів. Просто дістав із рюкзака старий ноутбук, пошарпаний, з тріщиною у кришці, весь у вицвілих наліпках — більшість із яких ніхто вже не пам’ятав, коли і для чого клеїли.

Цей ноутбук не вмикався роками. І ніколи не був у домашній мережі. Жодного Wi-Fi, жодного Bluetooth. Він зберігав на собі тільки пил, забуття… і щось інше.

Коли екран загорівся, жовтуватим відтінком, неоновим, як лампи в коридорах підвалів, Макс одразу ж підключив мобільну точку доступу. Віконце з’єднання спливло, блимнуло, мов вагалося. Потім — «з’єднано».

Пальці тремтіли, коли він вводив адресу. Вручну. Без автозаповнення, без підказок. Рядок командного режиму — сірий, голий.

Він ввів ключ.
Чітко. Без зупинок.
Натиснув Enter.

Секунда. Потім інша. І на екрані з’явилась чорно-біла сітка, як скелет старого коду. Шепочучі символи миготіли по краях, ніби хтось писав водночас з ним, десь далеко.
Десь зовсім близько.

Тім затамував подих. Семен відступив на півкроку, хоча навіть не зрозумів, коли це зробив.

Макс не відривав погляду.
Бо всередині екрана… щось повільно прокидалося.

— Це даркнет? — Тім присів ближче, ковтаючи слину так гучно, що сам зніяковів. Його голос звучав тихо, але в ньому бриніло напруження, майже паніка, замаскована цікавістю.

— Ага, — коротко кинув Макс, не відводячи погляду від екрана.
— Через Tor.
Його голос був рівний, але в ньому відчувалася обережність, як у того, хто ступає вузькою стежкою над прірвою.
— Тут є один форум… Не питайте, звідки знаю.
Пауза.
— Я колись шукав зниклих.
Ще одна пауза, глибша.
— Але ця тема… вона була завжди під грифом “нічого не шукай”.

Курсор блимав мовчки, як серцебиття чогось невидимого. Макс повільно ввів у поле пошуку:

ZeroPresence Protocol. Human Wipe Traces.

Натиснув Enter.

Тиша. Сторінка не завантажувалась одразу. Мережа була повільною, ніби сама система не хотіла копати глибше.
Через кілька секунд — нічого.
Жодного результату.
Навіть помилки.
Просто — порожнеча, яка дивилась назад.

Макс не здивувався. Лише вдихнув повільно, як перед зануренням під кригу. Пальці знову на клавіатурі.
Цього разу він набрав інше:

“стерті люди” + живі свідки

Екран мигнув. Один раз. Другий.
І тоді з’явилося… одне єдине посилання.

Без заголовка.
Без опису.
Без попередження.

Просто чорна крапка на екрані.
Абсолютно кругла. Абсолютно тиха.
Вона не блимала. Не була активною на вигляд. Але курсор сам потягнувся до неї, ніби щось у ньому вже вирішило.

Макс клікнув.

Клікнув — і в повітрі щось змінилось. Ледь чутний звук, наче натягнута струна бренькнула під стелею. Монітор злегка погас. У кімнаті стало темніше, хоча лампа все ще світила.

Екран відкрився повільно.
І здавалося, не сайт завантажувався в систему —
а система — у них.

Сторінка відкривалася повільно, мов за кожним пікселем стояло рішення — впустити чи ні. Ніби щось по той бік зважувало їхнє право бачити це. Чи варто показувати. Чи вже пізно.
Мовби сайт сам дивився на них… і думав.

На екрані з'явилися перші рядки, схожі не на вміст, а на… відповідь:

[Запит підключення до вашого пристрою…]

[— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —]

[Запит відхилено користувачем] [Повторна спроба встановлення каналу...]

[Виявлено нестабільне джерело сигналу]

[— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —]

[Пошкоджений фрагмент. Частина даних недоступна]

Рядки з'являлись повільно, ніби надруковані кимось, хто не торкався клавіатури — чимось без пальців, без форми, але з чітким наміром. Літери випливали на екран по одній, кожна — як подих у темряві. Не текст — вимушена передача. Не сторінка — погляд ізсередини.

І кожна пауза між словами тиснула на грудну клітку, як холодна долоня. Не душила, ні — просто нагадувала: ти тут не головний.

Звуку не було. Жодного. Але в кімнаті відчутно шелестіло — щось сухе, наче папір, що повзе по дереву. Прямо за спиною. Але не зліва. І не справа. Одразу за хребтом.

Це була не просто відповідь.
Це була увага.
Сторінка не відкривалась — вона прокидалась.
І вона вже знала, хто вони. Не по іменах. Не по айпі.

По тому, що пам’ятали.

Вона знала, хто ще не стерся.
І що їм треба показати лише частину.

Не всю.
Ніколи — всю.

Семен відчув, як мурашки покотилися шкірою хвилями, з голови до кінчиків пальців. Але це не було звичайне відчуття холоду — скоріше, тіло саме реагувало на присутність, якої ще ніхто не бачив, але вже всі відчували. Повітря стало важким, мов насичене чимось невидимим, старим і хижим. Ніби кімната… знала.
Знала, що вони роблять.
Знала, що шукають.

На екрані повільно, майже з повисанням — з’явилось вікно чату.
Сіре, стерильне.
Воно не мигало. Не видавало звуку. Але тиснуло більше, ніж крик.

І в ньому — лише одне повідомлення.

AN0N-BlackGlass:
Ви запізнились. Але, можливо, ще є час.

Жодної аватарки. Жодного статусу. Ні онлайн, ні офлайн. Просто… є.
І здавалося, ніби повідомлення чекало не кілька хвилин — а кілька днів.
І тільки зараз — було готове прочитатись.