Фото, якого не існує

Вони мовчки сиділи в кімнаті Макса. Повітря здавалося застиглим, мов гель — в’язким і важким. Стара лампа в кутку не світила — мерехтіла, ніби звагалась, чи варто показувати те, що не повинно бути видимим. Її світло не зігрівало — воно виглядало, як жовтий подих хвороби, що проник у шпалери, у тріщини на стелі, у очі. Воно не просто боялось — воно знало, що щось поруч. І що це щось не любить світла. Тіней було більше, ніж мало би бути. Вони лежали у кутках, повзли під стіл, витікали з-під дверей. І здавалося, якщо придивитись уважно — вони дихають.

Ніхто з них не говорив. Не тому, що не було слів — а тому, що будь-яке слово могло щось розбудити. Щось, що, можливо, вже сидить між ними, згорблене, безлике, терпляче. Чекає, поки хтось порушить тишу. Поки хтось перший скаже ім’я. Того, кого вже не існує. Того, кого не має бути. Але хто все ще… тут.

— Глянь, — прошепотів Макс, подаючи ноутбук Семену так, ніби це був не гаджет, а щось набагато холодніше. — Я підняв старі архіви з флешки. Пам’ятаєш, ми фоткались тоді, на Хелловін? Коли Тім в костюмі клоуна пробігся школою, лякаючи навіть вчителів?

— Ага… — повільно відповів Семен. — І хтось із нас… Він був із нами. Точно був.

Семен нахилився ближче до екрана. На фото — чотири постаті. Троє знайомих. Їхні обличчя усміхнені, злегка змазані, як завжди на аматорських знімках. І між ними… щось. Не просто темна пляма. Не просто тінь. Чорний квадрат.
Рівний. Аж надто правильний.
Ніби вмонтували шматок ночі.
Не світлини ночі, не тіні — саму ніч, як фізичну субстанцію.
Абсолютна темрява, яка не мала об’єму, але мала… присутність.
Без граней. Без обличчя.
Без людини.

— Це… монтаж? — голос Семена затремтів. Уперше не від здивування — від холоду, що прокотився хребтом.

— Ні. — Макс стиснув щелепи. — Це сирий файл. Оригінал. Я перевірив. Жодної правки.
— І знаєш, раніше… це не було квадратом.
— Я бачив його.
— Він стояв тут, з нами. Усміхався. Трохи криво, як завжди.
— Пам’ятаєш? Його усмішка… вона була завжди трохи нервова. Наче він сміявся не з жарту, а з того, що його ще не стерли.

Ноутбук продовжував світитися. Але екран здавався дедалі темнішим, ніби квадрат повільно розповзався.
Поглинав пікселі.
Поглинав фото.
Поглинав сам факт того, що хтось колись стояв між ними.
І був.
А тепер — лише відбиток порожнечі.

Семен тільки кивнув. Він не довіряв власному голосу — було відчуття, що якщо заговорить, то щось зламається. Не в ньому — в повітрі. Ніби слова могли тріснути реальність.
Тім мовчав. Сидів, як скам’янілий, з опущеними плечима, наче його язик приріс до піднебіння, а очі — дивились у щось, чого вже немає, але що все ще дихає поруч.

— Я пішов далі, — прошепотів Макс, і кожне його слово звучало, як крок у темряву. — Я знайшов стару фотку. З екскурсії. В Карпати. Пам’ятаєш?
— Він тоді ногу підвернув.
Макс усміхнувся, але ця усмішка була гірка, порожня.
— Ми ж сміялись… Він притискався до скелі й казав, що "цей світ не для людей з тонкою кісткою". А потім вимагав нести його, як царя. На плечах.
— Ми несли його півтора кілометра… і ще жартували, що в наступному житті він буде кульгавим, але щасливим.

Тім різко витягнув телефон із кишені, наче раптом згадав, що тримає у собі ключ до порожнечі.

— Я маю ту фотку! Точно! Я ж тоді зберіг собі в галерею, — говорив швидко, майже задихаючись, ніби слова могли відштовхнути страх.

Він відкрив галерею. Пальці бігли по екрану, свайп за свайпом. Але з кожним рухом ставали повільнішими. Немов сам екран почав пручатись. Немов щось… знало, що він шукає.
І не хотіло, щоб він це знайшов.

Потім Тім зупинився. Очі його втупились у зображення, і з обличчя миттєво зійшла кров.

— Тут лише ми… троє, — прошепотів він. — А там, де він мав бути…
Пауза.
— …там дерево. Просто дерево. Але… воно…
Він ковтнув.
— Воно дивиться на нас.

Макс рвучко нахилився і вихопив телефон. Його очі зашарілись, а пальці стиснулись навколо корпусу, ніби він хотів втримати саму суть реальності.

На фото — вони. Троє підлітків, тісно обійняті, усміхнені, у теплих куртках, на фоні карпатської галявини.
А праворуч — сосна.
Стара, скручена, з глибокими тріщинами в корі.
Але саме на тій корі — тіні.
Неначе хтоcь обвів їх пальцем. Темні плями — дві на рівні очей.
Ще одна — довга, розтягнута, мов посмішка.
Неправильна. Хижа. Жива.

— Це… не може бути. — Макс відвернувся, але потім знову глянув. — Це вже… не просто витерли його.
— Це хтось замінив його. Чимось іншим.
— І те "щось" залишилося на фото.

Телефон раптом мигнув.
Екран завмер, ніби знімок хотів розфокусуватись сам.
І на долю секунди… коріння дерева на фото наче зсунулось.
На кілька пікселів ближче до них.

Семен дістав старий учнівський альбом. Обкладинка була здерта, кути заламувались, наче книга давно вже намагалася втекти зі світу, де її зберігали. Пальці перегортали сторінки, одна за одною — знайомі обличчя, підписи, безтурботні посмішки з минулого, яке мало бути простим. Але на третій сторінці, у третьому ряду, він зупинився.

Його місце — порожнє.

Не замінене, не закреслене. Просто… біла пляма. Там, де мала бути фотографія, була рівна прямокутна порожнеча, чиста до абсурду. Ні тіні, ні подряпини, ні жодного натяку, що тут колись щось було.
Але підпис залишився.

Ім’я. Тільки ім’я. Без прізвища.
Без шрифту.
Наче хтось надряпав його нігтем прямо по паперу. Літери були не надруковані — витиснуті, мовби зсередини.
Вони пульсували.
І з кожним поглядом здавалося, що стають трохи… розмитішими.