Той, кого не стало

У місті почалась сирість.
Не просто дощ, не просто волога — сирість, яка повзала шкірою, наче щось живе. Вона ховалась у щілинах вікон, осідала на шибках ізсередини, лягала на одяг, просочувалась під нігті.
Сирість, що змушувала говорити пошепки.
Навіть із собою.

Небо було низьким, ніби будівлі його підпирали. Сіре, важке — воно здавалося не просто фоном, а дахом. Глухим, бетонним. Як у бункері.
Навколо — лише ледь чутне гудіння проводів і періодичне капання води з покрівель.
І ще — відчуття. Що хтось дивиться.

Вони зустрілись, як завжди.
Троє.

На зламаній лавці біля трансформаторної будки, що давно облізла фарбою і була розписана дивними мітками, які вже ніхто не міг стерти.
Тут вони збирались щоразу, коли не знали, куди ще йти. Коли потрібно було мовчати разом. Коли відчували, що знову… щось не так.

Троє.
Хоч мало бути четверо.

Ніхто не сказав цього вголос. Але порожнє місце на лавці — те саме, що завжди — було.
І їхні погляди ковзали повз нього, наче випадково.
Наче нічого не змінилось.
Наче нічого не зникло.

— Ви теж… — почав Макс, але раптом зупинився.

Його слова зависли в повітрі, не докотившись до слуху друзів. Немов хтось обмотав йому горло мокрим шарфом, слизьким і холодним, який зупиняв не тільки звук — а й саму думку.
Макс ковтнув повітря, але воно здавалося сирим, ніби прокислим.

— Так, — тихо озвався Тім. Голос ледь не зривався — не від страху, від сорому.
— Я не можу згадати його обличчя… Я навіть… навіть не впевнений, як його звали.

Він подивився на власні руки. Ніби там мала бути якась підказка. Записка. Сліди. Але долоні були порожні. Як і пам’ять.

Семен не відповів. Він просто сидів, втупившись у лавку навпроти. Та була пуста.
Але не порожня.
Ніби щось у ній ще жевріло. М’яке заглиблення в дереві — як після щойно піднятого тіла. Легка волога, ніби після довгого сидіння.
Лавка пам’ятала.

— Було ж… четверо, — прошепотів Семен, не відриваючи погляду. — Ми ж всі пам’ятаємо.
— Жартував постійно. По-дурному. Типу «украдені носки — це монета, яку ми платимо богам хаосу»…
— Пив енергетики ще до першого уроку. Казав, що серце має битись, навіть коли мозок відмовляється.
— І носив… той худі. З потертою блискавкою і капюшоном, з якого постійно стирчала бирка.

Макс раптом стис пальцями скроню. Сильно. До болю.
Ніби витискав із себе спогад.
Ніби витискав воду з ганчірки, з якої вже нічого не тече.

— Але… — він вдихнув, наче щось зупинило дихання, — я не можу згадати жодного фото.
— Ніде.
— У телефоні — порожньо.
— У чатах — він наче не писав ніколи.
— Навіть пошук… ніби стирає саму думку про нього. Наче ім’я — не слово, а порожній звук.

Тім різко підвів голову.
Очі — червоні, розгублені, вологі. Але не від сліз.
Від безсилля.

— Він був! — вигукнув він. Голос зірвався. — Я ж з ним говорив! Учора!
— Ми йшли цим двором!
— Він сміявся, коли я сказав, що дерева тут пахнуть гнилизною!
— Він сказав, що це "запах осені в комі". І…
— І зник.

Він замовк.

Ніхто нічого не сказав.
Тільки гудів трансформатор.
І з-за будки тягнулось відчуття, ніби хтось слухає.
Ні — знає.
Знає, що вони пам’ятають.
Знає, що вони ще тут.
Ще троє.

І тут повіяло. Не вітром. Ніби чимось іншим. Якби тривога мала запах, то пахла б саме так — мокрою іржею, старою тканиною, пилом, що ніколи не осідав на поверхнях, а зависав у повітрі. Цей подих не належав повітрю. Він належав простору. Ніби сама вулиця раптом видихнула — глибоко, повільно, просто їм у спини. Семен стиснув плечі, його руки мимоволі втягнулись у рукава, а голос прозвучав майже невиразно, шепотом, який ледь витримав власну тінь

 — Відчуваєте? Макс підвів очі, насторожено, з тим відтінком втомленої роздратованості, яка приходить, коли не хочеш чути те, що й сам уже знаєш.

— Що? — Що хтось… дивиться. Їх не треба було просити двічі. Обидва озирнулися майже одночасно. Повільно, наче боялись зустріти не погляд — а сам факт того, що він був. Але вуличка лишалась тихою, задвіркова тиша була густою, як сироп. Жодного руху. Жодного звуку. Лише тріщина в асфальті тяглась, мов шрам, прямо до них — і здавалося, що десь у глибині цієї тріщини щось… ворушиться.
З вікна четвертого поверху будинку навпроти стирчала фіранка, заколихана повітрям. Але в кімнаті було темно.
Занадто темно, щоб хтось там міг стояти… але відчуття було чітке — їх спостерігали.

— Це… неможливо, — прошепотів Тім, і в його голосі тремтіло щось тонке, ламке, як тонкий лід під ногами. — Це як сон. Але не той, де прокидаєшся в холодному поті… Ні. Це як сон, у якому ти живеш тижнями, місяцями, а потім — провал. І все зникає. Хтось викреслив його. Не тільки з нашого світу — з нашої пам’яті. З кожної фотки, кожного спогаду, кожного дотику. Наче він ніколи не дихав. Наче ми самі вигадали його — і нас за це покарали.
— Але ми ще пам’ятаємо. Ми троє, — озвався Семен. Його голос був тихим, але впертим. Як свічка, що не згасає навіть під дощем.

Тоді Макс озирнувся. Але не на вікна. Не на покинуту трансформаторну будку, не на звичні силуети багатоповерхівок. Його погляд ковзав глибше — по деревах, темних, химерно вигнутих. По гілках, що не мали чітких обрисів. По землі, де, здавалось, щось рухалося — не фізично, а в самій фактурі простору. І по тінях. Тих, що лягали під неправильними кутами.
Кутами, які не могли існувати.
Сонця вже не було, але тіні все ще були. І вони… змінювались.
Дихали.

Макс ковтнув важко, наче те, що застрягло в горлі, було не клубком емоцій, а попелом, який ніяк не проходить.
— А якщо… — він подивився на друзів, і в його очах з’явилось те, чого не було раніше: не страх, а розуміння. — Якщо він намагався нам щось сказати? Якщо це не випадково? Якщо за ним… щось прийшло?
Він зробив паузу, і навіть вітер перестав шелестіти.
— І тепер воно йде… за нами?