Глава 4

Я йшов поруч з батьком мовчки. 
Я не хотів розмовляти
Судячи з усього, батько теж.
Помітивши, що ми пройшли приблизно половину шляху, я дуже зрадів. 
Ще трошки і ми будемо вдома.

Раптом батько почав щось промовляти. Ніби з кимось розмовляє. Що він казав, я не міг зрозуміти. Лише чув якесь бурмотіння і уривки слів.
- Без тебе знаю.... Йди ти ... ніколи мені... Налива... за...йти...
- Тато, з ким ти розмовляєш? -запитав його.
- Як це з ким? - здивовано відповів він. 
- Ти що не бачиш? Це ж мій давній приятель.
В цю мить мені стало страшно. Бо подивившись навколо я нікого не побачив.
- Але тут нікого не має!!!
- Закрий свого рота і йди мовчки. Теж мені....
І він знову почав собі щось бурмотіти.

Через деякий час я помітив, що дорога по якій ми йдемо мені геть не знайома. А дорогу до дому я добре знав. Та боявся, щось ще казати батькові, щоб не розсердити. Тому мовчки йшов за ним.

Коли ми раптом зупинилися, я помітив, що ми знаходимося серед лісу.
Батько кинув свій велосипед, і наказавши мені його зачекати, кудись пішов.

- Тато, ти куди?- кричу я. - А як же я? Не залишай мене. Мені страшно. Тааатоооо, ти чуєш мене?

Але він мене ніби і не чув. Просто пішов, не повертаючи навіть голови.

Мені було дуже страшно. Я не міг зрозуміти нащо батько мене сюди привів? З ким він розмовляв? Коли я знову побачу маму?

Сиджу.

Чекаю батька.

Не знаю скільки часу пройшло, але мені здалося, що дуже багато.

Раптом мою увагу привертає силует молодої дівчини. Вона так схожа на мою маму.

Біжу до неї на зустріч.

- Мамоооо.- Але коли опинився поруч з нею бачу, що помилився. 

Красива молода дівчина в довгій білій сукні стоїть і посміхається мені. Від неї йде таке світло, що довкола все стає видно.Т

- Тьотю, ви хто?

- Я твоя Доля?

- Доля? Це як?

- А так. Я та, хто все про тебе знає. І знаю, що на тебе чекає в майбутньому.

- А хто вам про мене розповів? Мій тато? Ви його бачили? - мене цікавило лише те чи бачилась вона з моїм батьком.

- Ні. Твого тата я не бачила. І ніхто мені про тебе не розповідав. Я просто знаю тебе з самого малечку. З тієї миті, як ти народився. З тієї миті я завжди поруч.

 - І як звати мене знаєте?

- Звичайно. 

- А батьків моїх знаєте?

- І їх знаю. І ще багато чого...

- А де мій тато скажите?

Після цього запитання вона перестала посміхатися. Чомусь на обличчі з'явилися сльози.

- Тобі сумно?- питаю в неї.

- Так. Дуже сумно.

- А чому?

- Бо ти прекрасний хлопчик, який має пройти через все це.

- Через що я маю пройти?

- Через маленьке випробування. Але ти не повинен лякатися. Адже ти сміливий хлопчик?

- Так. Я сміливий. Я сильний. Я маму від тата захищаю, коли він вип'є і починає з нею сваритися.

- І це я теж знаю. Пробач мене....

- За що? Ти дуже хороша. Ти прийшла до мене. І я вже не боюся. Ти почекаєш разом зі мною мого тата?

- Звичайно ж почекаю.- Луже ласкаво відповіла і погладила по маківці мене.

Ми сіли разом, один біля одного,  і я продовжував її розпитувати.

- А ти знаєш якісь казки? Або може вмієш гарно співати? Як моя мама.

- Як твоя мама? - Вона голосно засміялася.- Як твоя мама не вмію, але все ж таки...

І вона почала співати.

Звісно я не запам'ятав текст пісні, але добре пам'ятаю, що поруч з нею мені було спокійно. Як поруч з мамою.Щ

- Щоб не трапилося пам'ятай, ти сміливий хлопчик. Тебе чекає світле майбутнє. Я про це подбаю. Кого б ти не зустрів, щоб не почув у цьому лісі, завжди згадуй мамину молитву, яку ви разом читаєте. І тоді все погане зникне. Залишиться лишє добре. Добро завжди перемагає.Так само , як і світло темряву.

Коли твій тато прийде, ти маєш йому допомогти. В нього самого це не вийде.

-  Я тобі обіцяю!!!!

- Молодец. Пробач мені шкода, що з твоїм татом таке.. Але я нічого вже змінити не можу.

Після цих слів вона розтанула, розчинилася в повітрі ніби її і не було.

А я знову залишився сам чекати батька.

Чую крики і шелест листя. Таке враження, що хтось несеться по кущам. 
Довколо темно. Нічого не видно. Лише темрява і великі дерева сосен, які освітлює місяць.
Я сиджу на поваленому дереві і не дихаю. Хочу закрити очі, щоб не так було лячно, але не роблю цього.
Щось або хтось наближається до мене.
Страх скував все тіло. І раптом.... бачу силуєт, що біжить.
Батько.

Він знову з кимось розмовляє, починає кричати, махати руками. Раптом зупиняється. Повертає голову в мою сторону і довго дивиться.
- Ти чого тут сидиш? питає мене.
- Тебе чекаю. Ти ж сам мені сказав чекати тебе тут.- мало не плачучи відповідаю. 
Дивлячись на нього не впізнаю свого батька. Чомусь він схожий на ... божевільного. Волосся розкуйовджене. Погляд дивний, ніби очі стали скляні.
- Йди до дому. Я потім прийду.
- Тато, але ж я не знаю звідси дороги...
- Звідси??? Ти що не бачиш, он там наш дім!- він кудись показує пальцем.
Я обертаюся і нічого не бачу.
- Але ж там лише дерева.
- Ти що з мене дурня робиш? - Починає сердитися батько.
- Он бачиш, світло горить у вікні. Мати напевно на кухні щось робить. 
- Та зачекай ти.... - каже він у порожнечу і відмахується рукою, ніби від когось.
Я мовчки спостерігаю і не витримуючи починаю тихенько плакати.
-.... сина додому відвести треба. Яка ще коза? А ця? Де ти її взяв? ... то розведи багаття...
Після цього сідає поруч зі мною і починає терти одну гілку об іншу.
Я лише здивовано дивлюся на нього.
-.... треба знайти... бачу і не бачу, ... он йде ... знову стоїть... насміхається з мене, чи що?
- Тату, де ти був? - нарешті осмілююся тихенько запитати.
- Пішов з другом. Він мені хотів щось показати, але раптово зник. Я його шукав шукав та не зміг знайти.
- Тато, мені холодно. Я вже змерз. Ходімо до дому. Я хочу до мами.
- Припини скиглити. Нащо ж ти сів тоді тут? Нащо попросив привести тебе сюди? Я ж казав тобі, он мама нам вже рукою маше, кличе. А ти? Не хочу, не хочу... А тепер ниєш?