Глава 2

В мене звичайна сім'я.
Любляча мама і непоганий батько. Чому непоганий? Бо як людина він хороший, веселий, токар з золотими руками. Але як батько, то дуже кепський. Скільки себе пам'ятаю, він ніколи не брав мене на руки. Жодного разу. Ні мене ні мою молодшу сестру. Ніколи не грав з нами. Хіба що в карти. І то.... Ми завжди грали в дурня. А винагородою для переможця завжди були цукерки "Морське каміння". Та тільки нам вони майже ніколи не діставалися. Перемагав завжди батько. І тому, саме він завжди їх їв. Одного разу, моя сестра не витримала( вона дуже любила ці цукерки), і бачучи, що програє, просто жбурнула карти на стіл і схопивши жменю солодощів втекла.
Ось такі ігри в нас були.
Чомусь батько не звертав увагу на те, що ми ображалися. А може просто цього не розумів!?
Не скажу точно.

Коли мені було п'ять років батьки почали будувати будинок. На той період перепали найскрутніщі часи для нашої сім'ї.
Батькові почали затримувати зарплатню. Грошей не вистачало. Мама пішла працювати на елеватор, щоб хоч якось підтримувати сім'ю.
Між батьками почалися сварки. Тато почав все частіше приходити додому на підпитку.
Мати і оком не змигнула, як її чоловік, який ніколи не пив і був відмінним хокеїстом (серед любителів), став залежним від спиртного.

На той час я ще ходив в садочок. В старшу групу. Мама і досі згадує, як коли вона приходила за мною вихователька кликала мене: "Любчик, мама прийшла".
Так. У садочку мене любили. Я ж був гарненьким!

Одного разу, забрати мене з дитячого садочка, мама попросила батька. Хоча і бачила, що він на підпитку. Але, вона тоді і уявити не могла, що ми будемо блукати неподалеку від дому, і ніяк не зможемо знайти дороги.

Коли батько прийшов за мною, йому спокійно віддали дитину. Звичайно ж вихователька бачила його стан, але напевно посоромилася зробити зауваження. Хоча наскільки я знаю п'яним не віддають дітей. 
Та людський фактор ніхто не відміняв...
Я був останнім кого ще не забрали. 
Зима. Холод. Рано темніє. Вихователька весь час дивиться на годинник і запитує мене, хто має мене забрати. А я лише відповідав, що не знаю. Та і звідки п'ятирічна дитина може це знати!? 

Вона сердилась... Це я добре пам'ятаю.

Мабуть все це і зіграло свою роль. Оксана Миколаївна хотіла швидше піти додому, але через мене не могла. Як-то кажуть:" Працюємо до останнього клієнта".

І ось, нарешті... Двері  групи відчинилися і я побіг до них, сподіваючись, що мама прийшла нарешті мене забрати до дому.
Але замість мами, побачив вусатого дядька з довгим волоссям до плечей. 
Батько...
Я звісно розчарувався, що не мама, але радість того, що я йду додому, перекреслила все.
Я швидко одягнувся. Попрощався з вихователькою, яка вже світилася від щастя, як новорічна ялинка, що вона теж піде додому, і разом з батьком вийшов.