(не)відомими шляхами...

Глава 1

- Тату, а коли ми поїдемо додому?
- Ще трохи, і поїдемо.
- Тато, коли ми поїдемо додому? - Знову повторює своє питання хлопчина вже сумним голосом.
Але відповіді не отримує. Тяжко зітхнувши опускає голову до низу. Декілька хвилин мовчки сидить, а потім, ніби про щось згадавши, чує руку в кишеню сентипонової куртки і дістає звідти невеличке авто. На обличчі дитини з'являється посмішка. Він на хвилин десять забуває про своє прохання переключившись на іграшку. Та награвшись вдосталь, знову повертає голову в бік батька.
- Таточку, будь ласка, поїхали. Я хочу додому. - Хлопчик тягне батька за рукав куртки. Але той, ніби і не чує сина. Знову.
Тоді хлопчик починає повторювати своє прохання зі сльозами на очах.
- Почекай. Ще трохи...- нарешті відповідає батько. Підіймає чарку і спустошує її. Після чого щось ще каже дитині, але що саме не можливо розібрати. Його язик плутається і слова стають геть не зрозумілі.
Проте, вираз обличча дитини, навпаки стає дуже красномовним. Розчарування, сум, біль, образа і ще багато чого можна на ньому прочитати. Отже це не вперше...
 Дивлячись на цю картину стає бридко... і сумно водночас.
Чому діти повинні страждати через дорослих?
От як ця дитина наприклад!!! І сльози, які ще хвилину тому лише виступили, вже не можуть втриматися, і починають вимальовувати тоненькі доріжки на милому дитячому личку. 
Мимоволі мої очі також починають набиратися сльозами. Як же добре мені все це знайомо....


В мене сьогодні був дуже важкий день. З одного будинку їхав в інший, а з другого в третій... І так поки не переглянув сім будинків. 
Я працюю в будівельній фірмі головним архітектором. Ми якраз готуємо до здачі будинки - мрії, які багаті товстосуми вирішили собі побудувати за дуууже короткий час. Звичайно ж в них є де жити. І впевнений, що не один особняк, але....
Але, хто ж не хизується кількістю нулів на своєму рахунку? І кожен робить це по своєму. Наші клієнти роблять це через нашу фірму. А вона, а якщо бути точнішим, наш директор, заради пристойної винагороди у вигляді пристойної суми у своїй кишені, готовий на все.
От і поставили нам задачу, яку майже неможливо виконати. І от це слово "майже", мене і підвело, коли я ніби чайник, що кипить, пояснював, що це надзвичайно маленькі сроки для будування будинків таких масштабів.
- Нічого не хочу чути.- Кричить Анатолій Михайлович. - Якщо тобі потрібно ця робота, то ти з нею впораєшся. І до того ж так добре, наскільки це можливо і не можливо. Якщо ж ні, можеш бути вільним. Я хоч завтра візьму нового архітектора.

І він і я, добре знаємо, що він блефує. Мене ніхто не звільнить. Бо все одно нікого не знайдуть так швидко на моє місце. Але... Є одне "але". Як завжди. 
Місяць тому я взяв велику суму грошей, для лікування моєї сестри.Крім мене їй більше ніхто з цим не допоможе.
І от тепер, я маю величезний борг перед фірмою. Кожного місяця з моєї зарплатні утримується частина грошей для погашення боргу. І сумма, яку ще маю виплатити досить велика.
А пішовши, не скоро зможу все повернути. 
Іншими словами, в мене немає жодного вибору.
І шеф саме на це і тисне.
- Ви хоч розумієте, скільки там ще роботи?! Це ж все треба контролювати. Треба домовлятися з хлопцями про збільшення годин праці. А в них також є сім'ї, які їх чекають. Вони не не воли...!!! Ніхто не погодиться цілодобово працювати.
- Гадаю, що двадцять відсотків до заробітку, за форс мажор, їх цілком влаштує!!! - Спокійно і впевнено відповідає шеф.
- Так, Пашка, їдь вже.- дивиться на мене, як на муху, що дістала своїм дзижчанням.
- Куди?- здивованно запитую.
- Як це куди?- Його брови підскакують, змушуючи шкіру на лобі скластися в декілька смужок.
- Домовлятися. Домовлятися. Чи ти гадаєш, вони самі про це дізнаються?
Я розвертаюся і мовчки йду з кабінету. Чітко розуміючи, що щоб я не сказав, мене вже не почують. Раніше казали, що хліб всьому голова. Та тепер всьому голова стали гроші. А точніше їх кількість.
Ось так, з самого ранку і до вечора, я їздив з одного об'єкта до іншого. Поки з усіма домовлявся, день пролетів, ніби його і не було. А чи може бути інакше, якщо зима на дворі? День короткий і це геть не на руку. 
Спочатку хлопці відмовлялися працювати довше, та додаткова платня зробила свою справу.

Поки з усіма домовився вже була сьома година вечора. Дуже злий сів в авто і лише зараз згадав, що і крихти хліба у роті не було за цілий день.
Голодний і холодний заїхав в перше ліпше кафе.
Вирішив перехопити, хоч щось. Дружини в мене ще немає, а тому і на гарячу вечерю вдома можна не чекати.
Тому, чим чекати доставки їжі, повечеряю тут, в придорожньому кафе.

Поїдаючи, досить непогані на смак пельмені, мою увагу привернули чоловіки за сусіднім столиком. А точніше дитина, що була з ними.
Маленький хлопчик років восьми сидів поруч з чоловіком у джинсах і теплій куртці. На вигляд досить пристойні люди. Але... Але компанія чоловіків чи то щось відмічала, чи то грілась, не знаю, та всі вже були на підпитку. І батько хлопчика також.
Він настільки був зайнятий друзяками і чаркою, що здавалося, що геть не пам'ятає, що з ним дитина.
Малий сидів геть без настрою. З цього я зробив припущення, що вони давно вже тут.

- І давно вони вже тут? - запитав офіціантку, кивнувши на сусідній столик, яка підійшла.
- Приблизно години дві.
- А хлопчина хоч щось їв?
- Де там... Вони постійно все витрачають на горілку.- З сумом відповіла вона.
- Що, часті гості???
- Чоловіки так, а хлопчик рідко. Лише в ті дні коли мати на роботі в нічну зміну. Вона хлібопекарні працює.
- Принеси йому щось поїсти за мій рахунок.
- Добре. 
Посміхнувшись офіціантка пішла. 
Вже через хвилин п'ять малий їв також саму порцію, як і в мене, але за іншим столиком. Та "люблячий" батько цього геть не помітив.

Через деякий час малий почав благати тата поїхати додому. Спочатку казав, що скучив за мамою. Потім, що він вже змерз. Доказами цьому були сині губи і на намагання зігріти руки зігнуті в кулак. 
Але за веселими розмовами і чаркою горілки, проханя дитини лишалися непочутими. І тоді він просто заплакав переставши що небудь казати.
Бідолашна дитина...
Ну от в чому вона винна? В тому, що батько п'є? Чи в тому, що оковита стала батькові цікавіша за дитину, її почуття, і здоров'я власного чада?
Хіба можливо, через чарку забувати про все на світі?




Поскаржитись