Розділ 2. Перші планети та перші контакти.

Переговори тривали кількадесят хвилин, аж поки на екрані не з'явився їхній старший — суворий чоловік, щось на кшталт на бригадира цієї бригади. Він запропонував обговорити нашу справу віч-на-віч, на борту свого механічного левіафана. Згодом перевіривши територію навколо нього розвідниками, ми підлетіли до потрібної машини та сіли на її технічний майданчик на даху. Всередину пішли тільки ми з Техом, виблискуючи легкими бойовими скафандрами аґрафів, решта групи залишилася на майданчику для прикриття.

Зблизька гігант вражав своєю занедбаністю: метал був поїдений корозією і вкритий віковим пилом. Молодий провідник у брудному комбінезоні повів нас у черево машини. Всередині машини було нічим дихати: повітря загусло від випарів мастила, деревної тирси та запаху дешевого пайка. У тьмяній їдальні, куди нас привели, сиділи похмурі чоловіки. Їхні втомлені обличчя та засмальцьований одяг різко контрастували з нашою елітною екіпіровкою, яку вони пожирали заздрісними поглядами.

— Раді гостям, — сказав бригадир, вказуючи нам на стільці. — Сідайте. Обговоримо, як вам звідси вибратися.

Я прибрав лицевий щиток шолома, дозволяючи їм побачити моє обличчя, сподіваючись так викликати більше довіри, але псі-захист про всяк випадок залишив активним. Розмова почалася з формальностей: як називається планета, де ми, як далеко до заселених світів Співдружності, в якому секторі космосу ми знаходимося, але дуже скоро перейшла на те, що їх справді цікавило. Ми вивчали їх, а вони нас.

— Скажіть, — ніби випадково поцікавився бригадир, — вас лише двоє врятувалося? Капсула начебто на більше людей розрахована? Я таких ніколи не бачив, це якась нова модифікація? Де такі роблять, на якому паливі працює і скільки вона може ще пролетіти над планетою?

Після моїх коротких відповідей, моя нейромережа миттєво зафіксувала сплеск адреналіну в усіх присутніх. Тех стояв поруч непорушно, але я бачив в нейромережі, що його сенсори теж помітили пожвавлення серед присутніх і вже розподілили пріоритети для нейтралізації. Я продовжував стисло відповідати, але вже було очевидно — їх цікавила саме наша капсула.

І в той момент, коли бригадир, здавалося, отримав усі потрібні йому відомості, пролунало різке шипіння. Один із бічних входів розсунувся, і в проході з'явився ще один чоловік, що цілився в нас лазерним різаком, а ті, що сиділи за столами, миттєво схопилися, наставляючи на нас примітивну зброю. Пастка закрилася.

— Здавайте зброю, хлопці, — голос бригадира раптом став сердитим. — І передайте своїм у капсулі: нехай виходять з піднятими руками. Здастеся без бою — може, і залишитеся живими. А ні... будемо з вашою допомогою приманювати місцевих хижаків на поверхні планети.

Місцеві робітники бачили перед собою лише двох людей, легку здобич в невідомих їм скафандрах, але вони жорстоко помилилися. Ми з Техом діяли миттєво й синхронно. Перш ніж пролунав хоча б один постріл, я випустив потужну псі-хвилю навколо нас, що на мить дезорієнтувала їх. Цього вистачило для нейтралізації найближчих. Тех, рухаючись із нелюдською швидкістю, кинувся до найнебезпечнішого — того, що був з лазером. Пролунали сухі, вивірені удари, тріск кісток, глухі зойки. Я підтримав його влучними пострілами з паралізатора, знешкоджуючи тих, хто опинився поза його досяжністю. За кілька секунд усе було скінчено. Нападники валялися у відключці або корчилися на підлозі, а їхній ватажок, притиснутий до стіни металевою рукою Теха, лише важко дихав. У його очах застиг шок і невіра.

— Хто ви такі? — запитав я.

Він сплюнув кров, дивлячись з осторогою на Теха який вже був в образі креата.

— Ми не контрактники… ми — в'язні.

Його слова розвіяли мої останні сподівання на нормальний перший контакт.

— У нас в нейромережі — маячки, — продовжив він. — Вони передають через ретранслятор дані охороні на планеті про наш стан і не дають відійти від цієї залізної клітки далі, ніж на кілька кілометрів. Ми тут будемо працювати, доки не здохнемо. Не виконав норму — тобі гаплик. Відправлять у шахту, а на твоє місце привезуть іншого. На цій планеті нас списують, як запчастини до цього мотлоху.

Він гірко засміявся, і в тому сміху був увесь його біль.

— На що ви розраховували? — запитав Тех.

— На несподіванку. З нізвідки та зненацька з'являєтеся ви, на своїй рятувальній капсулі, що літає, як повноцінний атмосферний апарат, — відповів бригадир. — Я механік, розуміюся на цьому. Це був наш єдиний шанс за всі ці роки вибратися звідси. По землі далеко не втечеш — хижаки та мисливці. Тож ми все вирішили, щойно побачили ваш апарат в повітрі: захопимо вашу «пташку», втечемо з цієї каторги, сховаємося спочатку десь тут в глушині. Нарешті поживемо спокійно, а згодом, може, й до справжнього корабля на планеті дістанемося та втечемо з цього зеленого пекла.

Тепер я все зрозумів. Це був не просто напад заради наживи. Це був акт відчаю зневірених людей. На моїй планеті люди могли продати тебе в рабство чи вбити. Тут же ті, хто скоїв проступок або крадіжку, відправляли в ось таке заслання на все життя. На цій планеті були ті кого життя чи доля позбавила всього. Вони й зараз намагаючись повернути собі волю, забирають чуже.

— Що будемо з ними робити, Теху? — запитав я.

— Повбиваємо, або зробимо те, що вони хотіли зробити з нами, — сухо пожартував кіборг. — На їхнє місце охорона привезе нових, вона й вкаже нам дорогу до цивілізації. Записи всіх подій у мене є. Тобі вирішувати.

— Скільки ще вас тут? — запитав я ватажка.

— Тут усі, хто брав участь. Є ще кілька людей з бригади, що працює внизу, на пилорамі, але вони нічого не знають, що тут відбувається. На них не було міста в капсулі.

— Гаразд. Що у вас є цінного? — задав я ще одне питання.

— Нічого, — відповів сміючись бригадир. — Нам навіть втрачати нічого, крім життя. Бо все наше — це те, що на нас надіто. Решта належить корпорації.

Я зв'язав всіх нападників і залишив їх під наглядом Теха. Він провів короткий, але жорсткий допит, швидко витягнувши з них усе, що вони знали. У найстаршого з них, чоловіка з втомленими, вицвілими очима, знайшлися записи в нейромережі про цей світ та місцеві мапи. Колись, дуже давно, він прибув сюди за контрактом, сподіваючись на краще життя, але спився і врешті-решт потрапив у цю групу до в'язнів. Саме з його нейромережі та розповідей ми дізналися, куди варто летіти, а яких місць краще уникати на цій планеті.