Розділ 2. Перші планети та контакти.

Переговори тривали кілька десятків хвилин, аж поки на екрані не з'явився їхній старший — суворий чоловік, щось на кшталт бригадира цієї ватаги. Він запропонував обговорити нашу справу віч-на-віч на борту свого механічного левіафана. Згодом, перевіривши територію навколо нього розвідниками, ми підлетіли до потрібної машини та сіли на її технічний майданчик на даху.

Всередину пішли тільки ми з Техом, виблискуючи легкими бойовими скафандрами аґрафів, решта групи залишилася на майданчику для прикриття. Зблизька гігант вражав своєю занедбаністю: метал був поїдений корозією і вкритий віковим пилом. Молодий провідник у брудному комбінезоні повів нас у черево гіганта. Всередині ж було зовсім нічим дихати: повітря смерділо від випарів мастила, спеки, деревної тирси та запаху смаженої їжі. У тьмяній їдальні, куди нас привели, сиділи похмурі чоловіки. Їхні втомлені обличчя та засмальцьований одяг різко контрастували з нашою елітною екіпіровкою, яку вони пожирали заздрісними поглядами.

— Раді гостям, — сказав бригадир, вказуючи нам на стільці. — Сідайте. Обговоримо, як вам звідси вибратися.

Я прибрав лицевий щиток шолома, дозволяючи їм побачити моє обличчя, сподіваючись так викликати більше довіри, але псі-захист про всяк випадок залишив активним. Розмова почалася з формальностей: як називається планета, де ми є, як далеко до обжитих світів Співдружності, в якому секторі космосу ми перебуваємо, але дуже скоро перейшла на те, що їх справді цікавило. Ми вивчали їх, а вони нас.

— Скажіть, — ніби випадково поцікавився бригадир, — вас лише двоє врятувалося? Капсула начебто на більше людей розрахована? Я таких ніколи не бачив. Це якась нова модифікація? Де такі роблять, на якому паливі працює та скільки вона може ще пролетіти над планетою?

Після моїх коротких відповідей моя нейромережа миттєво зафіксувала сплеск адреналіну в усіх присутніх. Тех стояв поруч непорушно, проте я бачив у нейромережі, що його сенсори теж помітили пожвавлення серед цих людей і вже розподілили пріоритети для нейтралізації. Я продовжував стисло відповідати, але вже було очевидно — їх цікавила саме наша капсула. І в той момент, коли бригадир, здавалося, отримав усі потрібні йому відомості, пролунало різке шипіння.

Один із бічних входів розсунувся, і в проході з'явився ще один чоловік, що цілився в нас лазерним різаком, а ті, що сиділи за столами, миттєво схопилися, наставляючи на нас примітивну зброю. Пастка закрилася.

— Здавайте зброю, хлопці, — голос бригадира раптом став сердитим. — І передайте своїм у капсулі: нехай виходять з піднятими руками. Здастеся без бою — може, і залишитеся живими. А ні... будемо з вашою допомогою приманювати місцевих хижаків на поверхні планети.

Місцеві робітники бачили перед собою лише двох людей, легку здобич у невідомих їм скафандрах, але вони жорстоко помилилися. Далі ми з Техом діяли миттєво й синхронно. Перш ніж пролунав хоча б один постріл, я випустив потужну псі-хвилю навколо нас, що на мить дезорієнтувала їх. Цього вистачило для нейтралізації найближчих. Тех же, рухаючись із нелюдською швидкістю, кинувся до найнебезпечнішого — того, що був з лазером.

В кімнаті пролунали сухі, вивірені удари, тріск кісток, глухі зойки. Я підтримав кіборга влучними пострілами з паралізатора, знешкоджуючи тих, хто опинився поза його досяжністю. Тож за кілька секунд усе було скінчено. Нападники валялися у відключці або корчилися на підлозі, а їхній ватажок, притиснутий до стіни металевою рукою Теха, лише важко дихав. У його очах застигли шок і невіра.

— Хто ви насправді такі? — запитав я.

Він сплюнув кров, з осторогою глянувши на Теха, який зараз був в образі креата.

— Ми не контрактники… ми — в'язні.

Його слова розвіяли мої останні сподівання на нормальний перший контакт.

— У нас у нейромережі — маячки, — продовжив він. — Вони передають через ретранслятор дані охороні на планеті про наш стан і не дають відійти від цієї залізної клітки далі, ніж на кілька кілометрів. Тож ми тут будемо працювати, доки не здохнемо. Не виконав норму — тобі гаплик. Відправлять у шахту, а на твоє місце привезуть іншого. На цій планеті нас списують як запчастини до цього мотлоху.

Він гірко засміявся, і в тому сміху був увесь його біль.

— На що ви розраховували? — запитав Тех.

— На несподіванку. З нізвідки та зненацька з'являєтеся ви, на своїй рятувальній капсулі, що літає, як повноцінний атмосферний апарат, — відповів бригадир. — Я механік, розуміюся на цьому. Це був наш єдиний шанс за всі ці роки вибратися звідси. По землі далеко не втечеш — хижаки та мисливці. Тож ми все вирішили, щойно побачили ваш апарат у повітрі: захопимо вашу «пташку», втечемо з цієї каторги, сховаємося спочатку десь тут у глушині. Нарешті поживемо спокійно, а згодом, може, й до справжнього корабля на планеті дістанемося та втечемо з цього вічнозеленого пекла.

Тепер я все зрозумів. Це був не просто напад заради наживи. Це був акт відчаю зневірених людей. На моїй планеті люди могли б продати тебе в рабство чи вбити. Тут тих, хто скоїв проступок або крадіжку, відправляли в ось таке заслання на все життя. На цій планеті були ті, кого життя чи доля позбавила всього. Хоча вони й зараз, намагаючись повернути собі волю, забирають чуже.

— Що будемо з ними робити, Теху? — запитав я.

— Повбиваємо або зробимо те, що й вони хотіли зробити з нами, — сухо пожартував кіборг. — На їхнє місце охорона привезе нових, вона й вкаже нам дорогу до цивілізації. Записи всіх подій у мене є. Тобі вирішувати.

— Скільки ще вас тут? — запитав я ватажка.

— Тут усі, хто брав участь. Є ще кілька людей з бригади, що працює внизу, на пилорамі, але вони не знають про те, що тут відбувається. На них не було місця в капсулі.

— Гаразд. Що у вас є цінного? — спитав я його наостанок.

— Нічого, — відповів, сміючись, бригадир. — Нам тут і втрачати нічого, окрім життя. Бо все наше — це те, що на нас одягнено. Решта належить корпорації.