Передвісники хаосу

Одного весняного ранку телевізор у вітальні Олексія майже безперервно транслював передачу «Хвороботворні мікроорганізми». Це тривало до вечора, але ніхто не звертав на це уваги. Олексій, науковець-вірусолог, його дружина Олена та донька Дарина були занадто зайняті буденними справами, щоб помітити, що це була остання тиша перед бурею. Лише старенький дідусь роздратовано перемикав канали в пошуку чогось цікавішого...

Через місяць, 28 травня 2030 року, жах почав поширюватися. Вся домашня худоба захворіла, а ветеринари були безсилі. Усе сталося блискавично: спочатку тварини почали линяти, потім їхні зіниці збільшились, а очі налилися криваво-червоним кольором. За дві години у них виросли ікла, і вони перетворилися на хижаків, що кидалися на господарів. Олена, яка була вдома, не встигла зачинити двері, і стала першою жертвою домашнього улюбленця. Коли Олексій повернувся, від його дружини не залишилося нічого. Ця трагедія розколола його життя на скорботу і захист рідної доньки.

Наступного дня, 29 травня, телебачення офіційно повідомило: «На жаль, у нашу країну завезли невідомий вірус...» - голос диктора тремтів. - «Його носіями можуть бути гризуни, комахи і навіть вода... Перші симптоми: головний біль, нудота, сухе волосся, червоні очі, великі зуби...»

У мертвому місті залишився лише один чоловік - Олексій. Його донька була заражена, і це стало його єдиною причиною жити. Він поставив собі за мету вилікувати її. Його імунітет, загартований роками роботи в лабораторії, дивом витримав вірус. Це дало йому шанс.

Антидот 341

«14 червня 2035 року... Минуло майже п'ять років...» - записував Олексій на відеокамеру. -  «За цей час я створив 340 вакцин, і всі вони провалилися. Зараз намагаюся виготовити 341-шу. Це моя остання надія. Усі знають, що вірус поширюється через слину і кров, але я вважаю, що є ще один шлях. Я бачив, як хворі облизують стіни і воду. Вони не дурні, хоча й виглядають так. Мені здається, вони виконують чиюсь волю, а вода лише пришвидшує їхній розвиток... Єдине, що мене тримає, - це моя дитина. Їй зараз 15. Вона така молода... і вже під владою цієї проклятої хвороби».  - кинув погляд на ізоляційну камеру - «Я знову намагався зв'язатися з кимось, але марно. Ніхто не відповідає. Усі мовчать...» 

Щовечора він виходив на пошуки їжі і щоразу заходив у радіорубку, намагаючись встановити зв'язок. Його голос лунав у порожньому місті, але у відповідь була лише мертва тиша. Він повертався додому, і щоразу в його очах горіла надія, яка поволі згасала.

Рівно о четвертій ранку він щільно зачиняв двері, забивав вікна дерев'яними дошками і спускався в лабораторію. Там його чекала чорноволоса дівчина, яка дивилася на нього великими червоними, голодними очима. Вона стрибала по ізоляційній камері, намагаючись вирватися на волю. Олексій сумно посміхнувся:  «Усе буде добре, я тебе врятую...»

Але в його голосі більше не було колишньої надії, лише страх, що поселився в ньому з перших днів у лабораторії.

«15 червня 2035 року... Антивірус 341 не спрацював. Я сьогодні спостерігав за хворими... вони абсолютно чужі, вони не люди. Мені здається, що в них вселився хтось сторонній і живиться їхніми силами. Вони полюють лише вдень, коли сходить сонце, а коли воно заходить - ховаються. Один не встиг і просто зник, наче його й не було. Це жахливо... Я постійно запитую себе, чому не заразився, але відповіді не знаходжу. Ці хворі схожі на мерців. І як це не дивно, вода не переносить вірус, а лише прискорює його розвиток... Ну добре, надія є. Треба вірити»,  - він сумно глянув на доньку, яка кидалася по камері і несамовито гарчала. «Я мушу боротися хоча б заради неї...»

Він вимкнув відеокамеру і підійшов до дверей, що розділяли його від доньки.

- Я тебе вилікую, ось побачиш...

Дівчина, почувши його голос, затихла і подивилася на нього з лютою ненавистю. Олексій присів біля дверей і важко видихнув: 

 «Як сумно... Нікого не залишилося... усіх повалила ця проклята хвороба...»  І раптом йому почулося, як його дочка промовила: «Та...ту...»

- Що?! - він підскочив від радості. - Ти мене розумієш?!

Але вона сиділа нерухомо, дивлячись на нього. Він окинув поглядом стіну з клітками, де були мертві щури, і зупинив погляд на 124-й клітці, де був живий, здоровий, хоч і переляканий, щур.

- ВОНО ПРАЦЮЄ! - несамовито вигукнув чоловік. - Дарино, воно діє! Антидот 341 працює! Я тебе врятую! - радісно кричав Олексій на всю лабораторію.

Повернення дочки

Він ввів антидот своїй дочці. Затамувавши подих, він спостерігав за приладами: пульс доньки, який досі був шалено високим - 563 удари на хвилину, - почав різко знижуватися. На його обличчі з'явилася слабка посмішка надії, але вона одразу згасла, наче полум'я свічки, коли пульс упав до нуля. Серце Дарини зупинилося...

- Ні... цього не може бути! Я ж усе перевірив... - шепотів він, і сльози текли по його щоках.

Нічого не зміниш. Він тихо, наче боячись розбудити її, поцілував у чоло і піднявся сходами. Вийшов із лабораторії, залишаючи за собою темний підвал, де поховав свою останню надію. Надворі було сонячно. Крізь шпарини у вікні кілька променів потрапили навіть до його кімнати.

Олексій, знесилений і розбитий, сів у старе крісло-гойдалку. Він сидів нерухомо, в очах була лише порожнеча. Картав себе за помилку, що коштувала йому єдиної рідної людини. Так він просидів майже весь день, поки сонце не сіло, а кімнату не огорнула пітьма.

Раптом він почув дивний гуркіт знизу, з лабораторії. Його серце забилося шалено, але це був не страх, а нова, божевільна надія. Він стрімголов кинувся туди. Лабораторія була порожньою. Навіть Дарини не було в ізоляційній камері. Він не знав, чи радіти, чи тікати. Олексій звернув увагу на кривавий відбиток долоні на склі камери, а на підлозі - краплі крові, що вели до сходів. Він зрозумів, що його донька жива і, мабуть, ліки спрацювали.

Раптом на сходах промайнула тінь. Олексій кинувся за нею.