Невідомий

Ледве відкривши очі, я прокинувся наче від багаторічного сну, і єдине, що я бачу — це морок, холодний безпросвітний морок, а простір навколо наче намагається стиснути мене. Єдина думка, яка була в моїй голові: "Де я?". "Важко, так важко дихати", — слабким голосом промовив я, взявшись руками за шию та відчувши на ній дивні, тонкі відмітини.

Ледве припіднявши руки, я відчув, як вони вперлись у щось важке та холодне. Доклавши залишки сил, я зміг зрушити це важке дещо з місця, і воно з неймовірним гуркотом впало на підлогу, а гучне ехо розлетілось навкруги.

Насилу підвівшись, я оглянувся навколо та зрозумів, що знаходжусь у якійсь дуже маленькій, темній та холодній кімнаті, якою літав огидний запах вогкості. Запитання: "Де я?", так і не зникло з моєї голови, але тепер до нього додалось ще одне запитання: "Хто я?", проте німа тиша, що мене оточувала, не могла дати відповіді.

Подивившись на підлогу, я побачив мармурову кришку, яка ще кілька секунд тому ізолювала мене від світу, а тепер лежала на підлозі, розбита на кілька великих частин.

Борючись із болем у голові, абияк підвівшись та ставши на ноги, я подивився на невеличке віконце у верхній частині стіни цієї мерзенної кімнати. Через те віконце пробивалось слабке місячне світло — воно було єдиним джерелом бодай якогось освітлення в цьому місці. Пройшовши кілька кроків, я впав на підлогу, мій шлунок роздерло почуття неймовірного голоду, а голова запаморочилась.

І все ж, борючись із цими болісними відчуттями, я, спершись на стіл, на якому нещодавно спочивав, через силу знову підвівся та, тримаючись однією рукою за живіт, повільно попрямував до невеликих дерев'яних дверей.

Навалившись усім тілом на двері, я відчув, як вони піддатливо скриплячи відчиняються. Моє тіло впало на сиру землю, холодний вітер огорнув мене, наче змиваючи огидний запах вогкості та наповнюючи мої легені свіжим повітрям вулиці.

"Мої руки, що з ними?" — з жахом мовив я, бачачи, що вони мають якийсь дивний, химерний червоний відтінок. Але мій жах став ще сильнішим, коли, торкнувшись руками обличчя, я відчув, що маю такі нездорово великі губи. А провівши по роту язиком, відчув ще дещо — два великі ікла у передній частині свого рота. "Та що в біса відбувається?"

І тут я оглянув освітлений місяцем простір довкола себе. Усюди були хрести — якісь малі, якісь великі, якісь дерев'яні, якісь кам'яні, але тільки хрести і нічого більше. Повільно підвівшись, я став неквапливо шкандибати цим місцем. "Та де ж я?" — знову закралася думка в голову.

Ходячи між хрестами та дивлячись на них, я зупинився, придивившись до одного невеличкого дерев'яного хреста, на якому звисала табличка. А на ній був напис із ім'ям того, хто в цьому місці спочивав. І тут у голову прийшла думка: "Табличка, точно, табличка у мене має бути така ж".

Я, наскільки це можливо, швидко пошкандибав назад до того огидного приміщення, з якого вийшов кілька хвилин тому. І ось я знову тут, і я помітив те, на що не звернув уваги одразу. На столі, де лежав мармуровий ящик, з якого я вибрався, спираючись на цей самий ящик, лежала невеличка металева табличка.

Підійшовши ближче та придивившись, я побачив напис: "Тут спочиває Цвяхівський Яків Ігнатович, роки життя 1872-1899". Серце забилося швидше, ноги підкосились, а обличчя скривилось у гримасі страху та нерозуміння. "Х... хто? Але це я? Як... як таке може бути?" Досі я не розумів, але тепер я остаточно усвідомив: не ясно, хто я, але вже точно не людина. Моє минуле — я його згадав, згадав я і свою смерть. Проте тепер це все та всі мої минулі хвилювання більше не мають ніякого значення, значення має тільки те ким я є тепер.