Розділ 23. Печера.

Я приходив до тями поступово, розплющив очі, а переді мною була земля і трава. Тут почувся поодинокий постріл глайдера. Згадав бій, павуки, акуратно підняв галасливу голову, озирнувся. Велика туша павука нерухомо лежала на місці бою з кіборгом. Намагаючись не послизнутися на тілах павуків, неквапливо пішов до місця бою. 

Вигляд павука був страшенно побитий, перекручений і обпалений вибухом корпус. Ноги були переломлені, а бік посічений шрапнеллю. Здорова зараза. Стрільнув у нього кілька разів — не рухається. Поруч на землі валялися шматки частин інших дрібних і не дуже павуків, посічених шрапнеллю і знищених плазмовими гранатами. Така собі каша, мішанина плоті з купами павучих ніг. Дехто ще ворушився, їх частини ще кудись повзли.

— Тех! — крикнув, але мені ніхто не відповів.

Під істотою щось забулькало. Потрібно, мабуть, її відсунути, подивитися, що там із кіборгом. Дорогою до глайдера пристрелив ще пару дрібних павуків, що повзли в різні боки. Приготував лебідку, зачепив та відтягнув тушу. Під нею в невеликій ямі лежав утоплений у рідинах павука кіборг.

— Ти як, Тех, живий? — спитав я.

— Ні, Мік, я не живий, — сказав він і виліз. З нього стікали шматки різноманітних субстанцій, різних кольорів та відтінків, як на акварелі у художника, таке собі змішання фарб.

— Тебе не зачепив павук?

— Все нормально, — сказав він, підібрав свою зброю і вистрілив кудись мені за спину. — Потім будемо станом і почуттями один одного цікавитися. Тобі зв'язок для чого, за периметром хто стежить? — вичитував він мене.

— Я просто думав...

— Потім думатимемо, зараз треба закінчити те, що почали, пішли.

І ми продовжили рух до печери під захистом глайдерів.

Пейзаж пригнічував. Кучі членистоногих у різному стані з невеликим прожаренням. Дим з печери вже не йшов, але запах стояв огидний. Поки йшли, кіборг трохи відмив себе водою з глайдера і перестав бути схожим на м'ясника.

— На, — простяг він мені ще один псі камінь. — Тримай, потім зроблю тобі ще один кулон.

— Ні, кулон не треба, вони колються під скафандром, тиснуть, незручно, мені б щось інше, зручніше. Дякую. 

Ми вже підійшли до входу печери, і Тех запустив розвідника усередину.

— Усередину підемо в такому порядку: я попереду, ти ззаду. Зрозумів? На бічні відгалуження поки не звертаємо уваги, йдемо до лігва.

— Думаєш, там ще є хтось?

— Великих точно немає, а щось середнє, напевно.

Тех направив руку в надра печери й щось натиснув, пролунав неприємний писк.

— Що ти зробив?

— У печерах добре використовувати проти павуків низькочастотні коливання в межах 80-400 Гц, змушують завмирати їх чи нападати. Ця частота відповідає звуку, який видають істоти, що є небезпечними для цих павуків. Метрів за десять-двадцять вони чують, а далі тільки коштом своєї павутини відчувають рух. Павутину ми спалили, тому радіус сприйняття в них тепер малий. Включай нічний режим шолома і пішли.

— Я зрозумів.

І ми акуратно рушили до печер. Навколо була суцільна горіла павутина, без початку і кінця, посередині стелі звисали пучки ще якоїсь чорної субстанції. У режимі нічного бачення все мало інший вигляд, фантастичний.

Відразу за входом був, найімовірніше, блок управління шахтою. Він складався з чотирьох кімнат, скрізь було павутиння, всюди були розкидані кістки та черепи різних звірів і людей, на підлозі та на рештках механізмів товстий шар пилу. Хто тут тільки не жив у цих печерах за ці сторіччя. Ідучи, розмірковував я, що тут цікаво добували. Далі був коридор, що вів до стовбура шахти, з невеликими відгалуженнями, типу комірок або спеціальних кімнат для механізмів шахти.

Коридори всі вели вниз на підземний рівень. Минувши величезну стоянку іржавих вагонеток, опинилися біля великого вантажного ліфта. Павуки поки не траплялися, Тех постійно перевіряв кімнати низькочастотними коливаннями, перш ніж зайти. Судячи з великої панелі управління, нижня частина печери у кілька разів перевищувала надземну. І збудована шахта була ще до війни, використовувався укріплений пінобетон, все трималося відмінно, навіть тріщини ніде не було.

— Тут багато підземних поверхів? — спитав я кіборга, спостерігаючи, як він розглядає розгалужену схему шахти на стіні.

— П'ятнадцять ярусів. Дванадцять відпрацьованих жил, одна в розробці, одна основна, найвища, це додаткові виробництва, майстерні, склади, інші кімнати. Розвідник вже у шахті ліфта і спустився на три яруси, лігво павуків знаходиться нижче.

— Глибоко залізли. А як ми туди спустимося?

— Трос і лебідка — це все, що нам знадобиться. Розвідником внизу помічені пересування невеликих павуків. Треба бути обережнішими.

Ми приготували всі необхідні пристосування і насамперед кинули кілька тіл павуків униз, раптом у засідці хтось сидить за боковим відгалуженням. Але ніхто не реагував. Хто в дитинстві на мотузці з пластиліном не ловив павуків, а я ось ловив. Перший спуск зробили такою принадою, запустили на лебідці рюкзак і спіймали на живця істоту, пристрелили двох середніх павуків. Вони стрибнули на приманку. Потім поліз кіборг, ще трьох виманив низькочастотними коливаннями з тунелів та підстрелив.

Потім почав спускатися я, розвідник кіборга знайшов вхід у лігво на тринадцятому підземному ярусі. Стіни шахти нагадували швейцарський сир, пронизаний дірками різного розміру. Куди б не подивився, скрізь висіла обгоріла павутина — свідчення пожежі та вибуху газу, до якого ми доклали руку. Шахтні тунелі мали стандартну форму і були затягнуті хаотичними шматками павутини, відгалужуючись у різні боки та на різній висоті від центральної шахти ліфта. Було ясно, як утворилися ці тунелі, їх прокладали, шукаючи шляхи до потрібних людям компонентів, і цим створювали під поверхнею заплутаний лабіринт. Всюди були останки павутиння, що горіли та прилипли до стін, служачи нав'язливим нагадуванням про невидимі небезпеки, що ховаються в тунелях.