Розділ 23. Печера.

Я приходив до тями поступово. Розплющив очі — переді мною земля і трава. Почувся поодинокий постріл глайдера. Згадав: бій, павуки. Обережно підняв голову, що гуділо, озирнувся. Туша павука нерухомо лежала на місці, де бився з ним кіборг.

Намагаючись не послизнутися на тілах павуків, неквапом пішов до місця бою. Павук виглядав жахливо: побитий, перекручений і обпалений вибухом. Його ноги були поламані, а бік посічений шрапнеллю.

— Здоровенний, зараза, — пробурмотів я, вистріливши у тушу кілька разів для впевненості. Павук не рухався.

Поруч на землі валялися шматки інших павуків — дрібних і середніх. Їхні тіла були розірвані шрапнеллю або спалені плазмовими гранатами. Картина нагадувала криваву мішанину: розкидані шматки плоті впереміш із павучими ногами. Деякі ще ворушилися, їхні частини намагалися кудись повзти.

— Тех! — покликав я, але відповіді не було.

З-під туші павука долинуло глухе булькання. Треба було відсунути її, щоб перевірити, що сталося з кіборгом. Дорогою до глайдера я пристрелив ще кількох дрібних павуків, які повзли в різні боки. Підготував лебідку, зачепив тушу і відтягнув убік.

Під нею, у невеликій ямі, лежав кіборг, занурений у набіглу рідину з павука.

— Ти як, Тех? Живий? — спитав я.

— Ні, Мік, я не живий, — відповів він і піднявся на ноги. Його корпус був покритий різнобарвними субстанціями, які стікали додолу, нагадуючи змішані фарби акварелі.

— Тебе павук не зачепив?

— Усе нормально, — буркнув він, раптом стріляючи мені за спину. — Потім будемо обговорювати стан і почуття один одного. Ти для чого зв’язок маєш? За периметром хто стежити буде?

— Я просто думав…

— Потім думати будеш. Треба закінчити те, що почали. Ходімо.

Ми рушили до печери під прикриттям глайдерів. Пейзаж пригнічував: купи павуків у різних станах з невеликим "підсмаженням". Дим із печери вже не підіймався, але запах стояв огидний.

Дорогою Тех відмив себе водою з глайдера, переставши бути схожим на м’ясника.

— На, — він простягнув мені ще один псі-камінь. — Потім зроблю тобі ще один кулон.

— Ні, кулон не треба, — відповів я. — Під скафандром вони заважають і тиснуть, незручно. Мені б щось інше, зручніше, так було б краще. Дякую.

Ми підійшли до входу печери. Тех запустив розвідника всередину.

— У печеру підемо так: я попереду, ти позаду. Зрозумів? Бічні відгалуження ігноруємо, рухаємося прямо до лігва.

— Думаєш, там ще хтось є?

— Великих точно немає, але щось середнє може бути, — сказав він, та націлив зброю вглиб печери. Щось клацнуло, і пролунав неприємний писк.

— Що це було? – спитав я.

— Низькочастотні коливання. Павуки їх бояться. Частота 80-400 Гц нагадує їм звуки істот, які для них небезпечні. На десяти-двадцяти метрів вони це чують, далі — тільки через павутину відчувають рух. Павутину ми спалили, тож їхній радіус сприйняття тепер мінімальний. Увімкни нічний режим шолома, і ходімо далі.

— Зрозумів.

Всередині було темно і вогко: обгоріла павутина була всюди без початку й кінця, а зі стелі звисали згустки якоїсь чорної субстанції. У нічному режимі все виглядало інакше.

Біля входу розташовувався старий блок управління шахтою: чотири кімнати, вкриті павутиною. Усюди були розкидані кістки тварин і людей та товстий шар пилу на підлозі й механізмах. Хто тут тільки не жив у цих печерах за ці сторіччя. Ідучи, розмірковував я, що тут цікаво добували.

Далі коридори вели вниз до стовбура шахти з невеликими відгалуженнями, типу комірок або спеціальних кімнат для механізмів шахти. Пройшли величезну стоянку іржавих вагонеток і дійшли до вантажного ліфта, павуки поки не траплялися. Тех перевіряв кімнати низькочастотними коливаннями перед тим, як заходити.

Судячи з великої панелі управління, нижня частина печери у кілька разів перевищувала надземну. І збудована шахта була ще до війни, використовувався укріплений пінобетон, все трималося добре навіть тріщини ніде не було.

— Скільки тут підземних рівнів? — запитав я, спостерігаючи, як він розглядає розгалужену схему шахти на стіні.

— П’ятнадцять, — відповів Тех. — Дванадцять відпрацьованих жил, одна в розробці, одна основна шахта, виробничі цехи на поверхні, склади та інші кімнати. Розвідник вже на три яруси нижче, лігво павуків ще глибше.

— Глибоко залізли. Як ми туди спустимося?

— Трос і лебідка це все, що нам знадобиться. Розвідником внизу помічені пересування невеликих павуків. Треба бути обережнішим. Ми приготували всі необхідні пристосування і насамперед кинули кілька тіл павуків униз, раптом у засідці хтось сидить за відгалуженням. Але ніхто не реагував. Хто в дитинстві на мотузці із пластиліном не ловив павуків, я ось ловив. Перший спуск зробили такою принадою, запустили на лебідці рюкзак і спіймали на живця, пристрелили двох середніх павуків. Вони стрибнули та клюнули на приманку. Потім поліз кіборг, ще трьох виманив низькочастотними коливаннями з тунелів та підстрелив.

Ми були готові рухатися далі.

Потім почав спускатися вниз я, а розвідник кіборга знайшов вхід у лігво на тринадцятому підземному ярусі. Стіни шахти нагадували швейцарський сир, пронизаний дірками різного розміру. Куди не подивишся — всюди обгоріла павутина, що залишилася після пожежі та вибуху газу, до якого ми доклали руку. Шахтні тунелі мали стандартну форму, але були хаотично затягнуті шматками павутини. Вони розгалужувалися в різні боки й на різній висоті від центральної шахти ліфта. Було очевидно, що ці тунелі утворилися через пошуки цінних матеріалів, створюючи заплутаний лабіринт під поверхнею планети.

Останки обгорілої павутини, що прилипли до стін, слугували нагадуванням про невидимі небезпеки, які ховалися в цих тунелях. Кіборг досліджував основний тунель лігва, а розвідники перевіряли шлях попереду. Мої почуття були загострені, і я не міг позбутися відчуття, що за нами спостерігають тисячі очей. Здавалося, кожна тінь приховує невидиму загрозу. Павучки, які снували під ногами, викликали постійне відчуття тривоги. Деякі з них плели павутиння, інші швидко бігали навколо. Хотілося мати вогнемет, щоб випалити це місце дотла. Проте кіборг рухався вперед із властивою йому обережністю та рішучістю.