Розділ 3. Роз’їзди.

Десь станція в небі, мов древній маяк,

Дрейфує у тиші, як безмовний світляк.

І сріблом горить її корпус старий,

Побитий в боях, німий вартовий.

За нею — безодня, космічна пітьма,

Під нею — планета, забута, німа.

Живуть там істоти вже безліч віків,

Мандрують уламками загиблих світів.

В її коридорах — відгомін війни,

Застигли фігури у вічній імлі.

Герої спочили у праху століть,

Та пам’ять про кожного в небі горить.

Та станція світить — хоч і стара,

Тримає орбіту, немов стража жива.

Для людства це — міст, що поєднує світ,

Між зоряною мрією і злетом у зеніт.

Розвідник обережно наблизився. І в цей момент щось клацнуло, немов прокинувся від тривалого сну зал, головна панель на стіні ожила. Тьмяне світло залило пульт, а образ людини з’явився на ньому. Ледь чутним, але впевненим голосом пролунав запис:

— Я командувач станції клану «Енсіфер» — Ікар Которрі. Якщо ви чуєте це повідомлення, значить, ми, скоріше за все, всі загинули. Цей зал — остання цитадель керування та оборони пошматованої кіборгами станції. На момент цього запису нас залишилось сімнадцять боєздатних людей та вісім поранених. Ми пережили навалу хижих тварин та відкриття аномалій і були змушені відкачати повітря з усіх коридорів. Зараз, на двадцять третій день оборони, ми продовжуємо відбиватися від кіборгів. Вони пробують прорватися до систем живлення станції. Що можемо, підриваємо, а що можемо, забираємо, де можемо, відновлюємо оборону. Надії в нас майже немає, що трапилось на планеті, знаємо, кораблів для спуску в нас немає, а всі рятувальні капсули розбиваються об поверхню, довго так ми не протягнемо.

Потім з’явився інший запис. Поранений командувач помовчав і сказав суворим тоном:

— Для того, щоб знешкодити нападника, ми заклали вибухівку в критичні вузли станції… Я не міг допустити, щоб кіборги взяли контроль над ядром. Якщо протягом десяти хвилин до цього термінала не підійде людина з доступом — з кодами, які підтвердять приналежність до екіпажу, клану або союзних структур — система активує самознищення. Я шкодую, якщо це чує хтось, хто прийшов з добром… Але без підтвердження намірів — я не можу ризикувати.

У повітрі зависла важка тиша. Лише миготливий таймер на екрані почав повільно відраховувати десять хвилин.

— Мік, швидко до термінала, — сказав Тех, різко підлітаючи на платформі до мене. — У тебе є всі доступи. Ми не знаємо, на якому саме рівні спрацьовує автентифікація, але шансів звідси у нас добратися назад до аномалії немає.

Я рвонув уперед, і ми в одну мить подолали простір від входу до залу. На головному екрані ще було обличчя Которрі, а таймер невблаганно рахував вниз.

8:34… 8:33…

Раптом зі стелі командної кімнати висунулися кілька турелей та взяли нас на приціл. Тех, не гаючи часу, став між мною й загрозою, прямуючи платформу до овальної центральної консолі, а я активував псі-щит, накриваючи нас обох додатковим захистом.

— ШІ, ти можеш під’єднатися до головного ШІ станції? — спитав я вголос.

У відповідь в моєму вусі пролунало коротке:

— Доступ відсутній.

Ми наблизилися до термінала, я в цю мить затримував дихання, поки переміщалися, потім здуру поспіхом намагався акуратно перелізти та примагнітитися до підлоги, але ледве не відлетів в інший бік, добре, що кіборг допоміг затриматися та підійти до тіла в кріслі.

5:45… 5:44…

— Що робити? — спитав я.

— Під’єднайся до консолі та скинь ідентифікатор нейромережі, система сама все зробить, — допоміг мені Тех.

— «Запит отримано. Починаю процедуру синхронізації. Потрібен зв’язок з нейромережею», — вискочило у мене в нейромережі. Надав.

Перед очима спалахнула низка показників, схем станції, сигнатур доступу… Станція пам’ятала клан, значить, якось люди ізолювали місцевий ШІ від материнської системи.

3:15… 3:14…

Раптом оглядовий екран станції увесь затремтів, ніби хтось перегортає сторінки книги, а потім інший голос заговорив — цього разу чіткішим голосом, ніби реагуючи на моє підключення:

— Ідентифікація: Мік — виконуючий обов’язки глави клану. Запит на автентифікацію підтверджено. Сигнатура клану «Енсіфер» активна. Пріоритет: високий. Процедура самознищення призупинена.

Таймер зник. Голограма командора поступово згасла, залишивши після себе тільки спокійне світло активованого термінала.

У нас по зв’язку запанувала тиша. Всі мовчки перевели подих. Навіть турелі над нами завмерли остаточно, наче впевнилися, що ми свої.

— У нас зараз є доступ до систем станції? — спитав я ШІ станції.

— Всі зовнішні системи та модулі дезактивовані. Для їх підключення потрібна фізична присутність людини, — відповів ШІ станції.

— Тоді саме час змусити її працювати на нас, — сказав Тех рішуче. — Трой, закривай за нами шлюз і залиш зовні кілька дроїдів на охорону. Даріусе, займися першочергово каналами зв’язку — перевір, що ще вціліло з систем спостереження за космосом. Я візьмуся за технічну перевірку систем станції. Міку, відкрий нам зараз доступ до каналів управління і подивись з ШІ, які ресурси ще можна використати зараз на станції.

— Вже роблю, — відповів я, активуючи консоль доступу.

Кілька хвилин і з підказками ШІ — і вся група була додана до системи з правами. А через мою нейромережу ШІ бази почав перевіряти та модернізувати місцевий ШІ станції.

— Дякую, доступ є, — підтвердив Тех. — Працюємо.

Решта команди зайшла в зал і без зайвих слів зайняла підсвічені овальні консолі управління. Турелі прибралися назад у заховані ніші — станція більше не бачила в нас загрози. Оглядовий екран показував графіки та пошкодження, а під ногами знову ледве чутно тремтіла підлога — центр управління станції оживав.

Я подивився на тіло в кріслі. Скафандр був пошкоджений у кількох місцях, проте залишався герметичним — мабуть, внутрішній захист спрацював до останнього. Нашивки підтверджували — це дійсно був Ікар Которрі, командувач станції «Енсіфер». На плечі — індивідуальний код, а на грудях — символ клану. Обережно відстібнув і витягнув тіло командора з крісла і залишив його нерухомим поруч у вакуумі, а сам зайняв місце в командному кріслі. Під'єднав системи управління до нейромережі та почав синхронізацію з ШІ бази.