Передмова.

Скрізь простори темні, де зорі в безкрає,

Де всесвіт мовчить і де дух не згасає.

Пливе корабель крізь безмежжя стежок,

Шукає планети серед тисяч зірок.

Там клан мандрівників — дітей небокраю,

Що йдуть крізь галактики й страху не знають.

Їх шлях — це легенда в далеких світах,

Жага до пригод — це вогонь у душах.

Планети незнані, їх ваблять як скарб,

Там ранок майорить у безлічі фарб.

Крізь бурі планети, крізь сяйво світил,

Їх кличе дорога — у новий небосхил.

Так серце веде їх — палаюче й чисте,

Крізь хаос порталів і крізь безвість пусту,

Вони не зламаються — це і є їхнє місце,

Воно — між сузір’їв, у власнім шляху.

Бо в кожному кроці — надія і воля,

У зорях — їх спогад, у світлі — їх суть.

І навіть якщо не збувається доля —

Вони все одно до зірок долинуть.

Інтерлюдія.

Десь у столиці на невідомій планеті, у вишуканому кабінеті урядового комплексу, горіло світло. Він виблискував розкішшю: стіни, інкрустовані рідкісними матеріалами, м’яке світло антикварних ламп, поліроване дерево з вирізьбленими символами старих епох — усе тут дихало впливом, холодним розрахунком і прихованою загрозою.

На одній з панелей на столі спалахнуло шифроване повідомлення, а нейромережа підставила код і видала відповідь:

> Об’єкт знайдено. Доступу у нас до нього немає. Агент і клан провалилися. Наші дії?

Чоловік у темному одязі, обличчя якого губилося в напівтіні, неквапливо підвів погляд. У його очах не було ані гніву, ані розчарування — лише терпляче очікування. Він переслав інше коротке повідомлення:

> Спостерігати. Чекати моменту. Втертися в довіру. Звітувати щотижня.

Повідомлення зникло так само раптово, як і з’явилося. Уряд і ті, хто керував у столиці, ніколи не діяли прямолінійно. Іноді довіра відкриває більше дверей, ніж будь-яка армія — вони навчилися це використовувати.

А тим часом у мегаполісі Мік із командою виборювали майбутнє свого клану, не підозрюючи, що стали об’єктом пильного нагляду. І що ті, хто спостерігає, не збираються залишатися в тіні.

Інтерлюдія.

Корабель-місто, гігантська конструкція з тисячами житлових відсіків, десятками лабораторій та технічних приміщень, що виростали поміж антен і башт, нарешті досяг світів Співдружності. Він прибув не сам — разом із ним подорожували рештки аґрафів, які довгий час залишалися відрізаними від своєї раси. Подорож була важкою: не все ладналося, не все працювало, спеціалістів по деяких напрямках не вистачало, але все одно вони рухалися вперед. Корабель-місто пролітав через території зі спірним статусом, а навігаційні коридори були прокладені через зону фронтиру.

Втім, попри всі негаразди, вони дісталися додому. На борту святкували. Аґрафи знову ступили на знайомі краї своїх кланів. Деякі з них не бачили рідних століттями. Інші поверталися вже з новими історіями, новими дітьми, новими союзами.

Батько Еторніоніель Лі Де Тіарал із першого дня після прибуття взявся за вивчення та упорядкування своїх справ в клані, бо їх накопичилося чимало за час його відсутності на батьківщині. Поки інші проходили перевірки, адаптувалися до нових реалій рідної планети чи просто відпочивали після виснажливої подорожі, він невпинно займався передачею даних досліджень, узгоджував делікатні питання між кланами, реєстрував своїх новоприбулих і проводив інвентаризацію всього, що вони привезли з аномальних світів.

І тільки коли останній протокол було підписано, а старійшини клану потисли йому руку на знак згоди й поваги за його вклад у розвиток клану і аґрафів, Еторніоніель дозволив собі короткий вдих полегшення. Та розслабитися не вийшло.

Його думки вже були далеко — у зворотному шляху, що чекав попереду. На планеті, яку вони залишили позаду, ще залишалася його донька. Там, у непередбачуваних аномаліях, серед невідомих істот і ризиків, ще чекали незавершені справи та дані обіцянки. У зв’язку з цим ґрафи довірили йому нову місію — знову повести корабель у небезпечну зону, назад на невідому планету. Бо там, у глибині всесвіту, ще чекала на нього Ольмаріоніель. Він не міг дозволити собі зволікати.

Одна проблема накочувалася за іншою, наче велетенська хвиля в океані. Встигнути все було майже неможливо — я вже не знав, за що хапатися.

Перш за все — був клановий квартал і безпека. До кінця тижня я вже запланував розмову з аґрафами, ще й керівництво мегаполіса наполягало на особистій зустрічі. Додайте сюди ще й інші клани — і стає зрозуміло, наскільки все серйозно. Кожен хоче пояснень, що відбулося у нас у кварталі, а від деяких людей просто так не відмахнешся.

На щастя, в клані наші не вимагали окремих зустрічей — хоча й це питання часу. Ліка, Оллі з дівчатами займаються своїми справами, а решта — своїми. А в мене ж є інша купа справ не просто незавершених — багато з них навіть не почато. Курт у форті теж хоче зі мною поговорити — у нього свої питання щодо розподілу відремонтованої техніки в форті: продавати її або все нам залишати. Це, як і решта, точно не з тих проблем, які самі собою вирішуються. Якщо я проґавлю момент і не владнаю ситуацію зараз, то на мене відкриють справжнє полювання Ізольда та інші... дебіт і кредит тощо.

Та найбільший ресурс, який я втрачаю — це час. Його катастрофічно не вистачає навіть на вивчення баз, не кажучи вже про спроби розібратися з пріоритетами: що насправді головне, а що може зачекати?

А ще додалися справи клану. Квартал досі не впорядкований, людей дістають зі стазису, лікують і після реабілітації пристроюють до роботи, а де у нас нестача або брак спеціалістів, я не знаю. Потрібно особисто втрутитися, та разом з ШІ їх всіх розподілити згідно з вивченими у них базами, дати завдання та навести лад в управлінні. Треба поставити ними керувати когось, кого вони в клані добре знають і довіряють. Як тільки в клановому кварталі визначиться нове керівництво, треба буде поговорити з ними та домовитися: хто за що відповідатиме, як буде організовано управління. Без чітких домовленостей усе завалиться, ще треба ШІ та Теха попитати, як усе було організовано раніше.