Розділ 1. Приземлення.

Одним із найбільш захопливих чудес, які мені довелося побачити на орбіті, стало обертання нашого космічного корабля навколо планети. Кожен оберт відкривав нові грані цього видовища. Кожні дві години, коли корабель завершував повне коло, або навіть кожні приблизно шістдесят хвилин — під час проходження половини орбіти, я спостерігав чудові сходи та заходи місцевого світила.

Особливо чарівним був перетин лінії термінатора — кордону між днем і ніччю. У цей момент переді мною розгорталася грандіозна картина: на планеті повільно проступала межа світла і темряви, що розділяє її навпіл. Уздовж горизонту спалахувала яскрава палітра фарб, де кожна мить була унікальною — від глибокого багрянцю до ніжного золотисто-рожевого сяйва. Сонячне світло, немов художник, з легкістю додавало нові відтінки, поки сонце або підіймалося над краєм планети, або занурювалося за нього, залишаючи після себе лише відблиск світла.

Неважливо, був це схід чи захід сонця — першим, що завжди приковувало погляд, ставало тонке світіння атмосфери. Лінія небесного купола, що світиться м'яким синім світлом, здавалася невагомою і майже ілюзорною. Вперше побачивши цей контраст між неосяжною твердю планети та тендітним покровом атмосфери, я відчув незабутній момент. Вона здавалася ефемерною вуаллю, граціозно обгорнутою навколо планети, немов захисний щит, створений самою природою.

Цей краєвид змусив мене замислитися про крихкість і дорогоцінність усього, що ми звикли вважати буденним. Тонка синя лінія, що огортає планету, була подібна до металевого корпусу нашого корабля — обидва вони були єдиною перепоною, що відокремлює нас від нещадного космічного вакууму. У ці моменти я гостро відчував, наскільки мала і тендітна грань розділяє життя і смерть. І водночас — яке це диво, що ми здатні спостерігати цю красу, захищені таким тонким, але життєво важливим покровом. Відірвав мене від спостереження цієї краси кіборг.

— Усі готові? — запитав Тех.

— Так.

— Мік, подаєш псі-енергію на двигуни тільки за моєю командою. Нейромережа у тебе так і не запрацювала, тому будемо в ручному режимі сідати.

— Прийнято.

Разом з Оллі, вдягнені у скафандри, ми зайняли свої місця в рубці управління. Для мене це був перший досвід посадки на планету безпосередньо з орбіти на космічному кораблі.

— За кілька хвилин будемо над точкою, — продовжував Тех, — прямо протилежною передбачуваному місцю посадки. Увімкни двигуни для орбітального гальмування й маневрування для сходу з орбіти.

— Вмикаю.

Гальмування уповільнює корабель настільки, щоб він почав входити в атмосферу. У космосі не можна просто натиснути педаль гальма — маршрут для уповільнення й маневрування має бути чітко прорахований, щоб корабель здійснив безпечний вхід в атмосферу під потрібним кутом і з потрібною швидкістю. Під час посадки у нас лише одна спроба: псі-енергії на другу може не вистачити. Візьмеш занадто великий кут входу в атмосферу, і корабель згорить або розвалиться; а занадто малий — ми «зависнемо» в атмосфері, пропустимо передбачуване місце посадки, і пального не вистачить, щоб дістатися до аномалії в проміжний світ.

Корабель сповільнив хід, здійснив маневр і отримав імпульс для початку зниження з орбіти. На панорамному екрані планета поступово наближалася, займаючи дедалі більше простору на оглядовому екрані.

Через кілька десятків хвилин ми остаточно залишили орбіту. Атмосфера ставала дедалі щільнішою — це відчувалося вже на висоті близько 130 км. До точки посадки залишалося приблизно 5 тисяч кілометрів. Я час від часу звірявся з приладами: наразі ми рухалися на максимальній швидкості — 28 000 кілометрів на годину.

— Увімкни щит, — сказав Тех. — Наближаємося до атмосфери.

Я активував захисне поле корабля, і все почало відбуватися значно інтенсивніше. Навколо корпусу закипіла яскраво-помаранчева, палаюча плазма — нас огорнув вогненний кокон. Без енергетичного щита температура корпусу піднялася б до 1650°C, і навіть попри те, що корабель створений із термостійких матеріалів, зі щитом ми почувалися значно безпечніше.

— Плавно керуй, як в базах і на тренажері, не смикай корабель, — пробурмотів Тех.

На висоті 120 км почалося сильне гальмування через тертя об повітря. Дані на екрані миготіли: температура корпусу стабільно зростала, але щит працював у межах допустимого.

— Тримай чітко заданий напрямок корабля до горизонту! — командував Тех, коригуючи кут входу в атмосферу, щоб уникнути перевантажень і перегріву.

У кабіні потеплішало, але я не міг зрозуміти, чи це від температури, чи від нервового напруження.

У міру того, як ми продовжували знижуватися, космічний корабель перейшов до планерування, а ми, зазнавши певних перевантажень, знову почали відчувати силу тяжіння. (Термін g належить до сили тяжіння: на Землі ми відчуваємо силу тяжіння в 1 g.) Спочатку ми відчули лише 4/20 g, і це було ледь помітно, але ще приблизно за хвилину Тех вигукнув:

— З'являється сила тяжіння приблизно «0,3 g». Потім збільшуватиметься до 1,5 g, потерпить, бо ми економимо псі енергію.

Я відчув, як мене втискає в крісло, і здивувався, невже це лише одна десята. Це було дивовижно — знову всім тілом відчути тяжкість гравітації планети! Ми нечасто звертаємо увагу на гравітацію в повсякденному житті, але під час повернення з космосу ніяк не можна було її не помітити.

Десь на висоті 80 км швидкість корабля почала знижуватися до 18 000 км/год. Плазмовий шлейф залишав довгий сліпучий слід позаду корабля. Щит тремтів під атмосферним опором, але я втримував стабільність захисту, хоч енергія ядра швидко зменшувалася.

На висоті 50 км температура за щитом досягла піка — близько 2 000°C. У рубці почало відчуватися легке тремтіння через турбулентність.

— Підготовка до реактивного гальмування, — сказав Тех.

— Готовий, — відповів я.

Загорілись на панелі жовті індикатори підготовки до маневру. Системи контролю перевантаження автоматично регулювали тиск у рубці. На висоті 30 км швидкість впала до 6000 км/год. Аеродинамічні рулі, висунуті з боків корпусу, стабілізували траєкторію. Турбулентність ще відчувалася, але судно перейшло до керованого зниження. Ми продовжували мчати крізь атмосферу, як і раніше рухаючись швидше за звук.