Розділ 3. Руїни та тунелі.

Так закінчився перший день нашого пустельного марафону. Увечері я ще пройшовся руїнами старого міста. Це був релікт давно забутої цивілізації, його зруйновані стіни та високі колони тепер поглинула невблаганна пустеля. Колись величні будівлі перетворилися на скелетні каркаси, а зламані арки й перекинуті статуї усіяли околиці, да так, що незрозуміло, хто його населяв, але ноги точно в жителів були, статуї це підтверджували. Камінь, потертий століттями піщаних бур, тьмяно поблискував у суворому світлі призахідного сонця. Руїни являли собою лабіринт з вузьких проходів вулиць, відкритих дворів і потаємних альковів, створюючи моторошну ситуацію, схожу на лабіринт. Пісок просочувався в кожну тріщину і щілину, утворюючи невеликі дюни всередині того, що колись було процвітаючим мегаполісом. Ми знайшли підходяще місце в руїнах і спокійно там переночували, а тільки під ранок наш розвідник помітив зграю, що пересувається у нашому напрямку. Але ми були готові їх зустріти, Тех за ніч знайшов гарне місце для оборони, там ми їх вже і чекали. 

Λύκος, що бігли пісками, не були схожі на вже бачених мною хижаків. Вони були більшими, з худими, м'язистими тілами, пристосованими до суворого клімату пустелі. Їхня шерсть була грубою і жовтуватою, органічно вписуючись у піщаний ландшафт. Їхні очі здавалося світилися, відбиваючи сонце, що встає, а рухи по пустелі були безшумними, майже примарними. Λύκος були зграйними мисливцями, дуже розумними та скоординованими у своїх атаках. У їхніх звичках відчувалася дикість, майже надприродність, немов аномалії планети змінювали їх упродовж багатьох поколінь, роблячи смертоноснішими й хитрішими. 

У нашу засідку вони влетіли знаскоку, отримали кілька черг з іглометів і розосередилися по руїнах. Перша хвиля відкотилася, гарчачи й вискаливши ікла, їх вереск луною розносилося стародавніми кам'яними коридорами. Ми відкрили вогонь зі своєї зброї, по найнахабніших, які продовжували лізти до нас. Клацання пострілів змішалися з гарчанням і скулежем нападників. Голки вражали їх, але вони були швидкі, а багатьох ми тільки поранили, ледве встигаючи реагувати на тварин, що виникали то тут, то там перед нами у руїнах. Кіборг до останнього стояв переді мною, поливаючи натовп, що наступав, з чотирьох рук, я сидів трохи вище і стріляв у дальніх з гвинтівки. Сутичка з часом перейшла в ближній бій. 

Відкрите приміщення руїн змусили нас перейти до рукопашного бою, поступово відступаючи до найближчої будівлі. Ми з кіборгом використовували все, що було в нашому розпорядженні, - ігломети, клинки, ножі та навіть фрагменти стін стародавнього міста, звалюючи на λύκος каміння з висоти. Але ось вже вони дісталися до нас упритул і вхід пішли ножі та клинки. 

Λύκος кинувся на мене збоку, його щелепи зімкнулися за кілька сантиметрів від моєї руки. Я змахнув клинком і пробив йому знизу череп, почувши нудотний тріск кісток. Але не встиг я перевести дух і витягнути клинок, як ззаду на мене стрибнув інший, повалив мене на землю. Від удару я перекотився, вихопив ніж і увігнав його в бік λύκος. Тварюка заскиглила і відсахнулася, давши мені достатньо часу, щоб схопитися на ноги та пристрелити її. Навколо тривав бій. Кіборг був зайнятий своєю справою, відбивався одразу від кількох вовків. Його три руки миготіли з неймовірною швидкістю, а четверта відстрілювала тварюк, що заходили з боків. У повітрі висів пил, піднятий на піску, та їдкий запах паленої шерсті. Λύκος, попри свою невелику чисельність, билися з жахливою завзятістю, їхні зграйні інстинкти спонукали їх до невпинного нападу. 

Перебіг битви почав змінюватися, коли нам вдалося відступити на більш зручну позицію - напівзруйнований храм із вузьким входом, через що λύκος нападали по одному або по двоє. Звідси ми могли відбивати їх більш ефективно, використовуючи природні перешкоди в руїнах у своїх інтересах, я стріляв у дальніх, а кіборг вибивав ближніх. Один за одним вони падали, їхні тіла накопичувалися на порозі будівлі. Члени зграї, що залишилися живими, бачачи, що їхня чисельність скорочується, забарилися, насторожено озираючись на всі боки. Ці були досить розумні, щоб зрозуміти, що шанси та чисельність більше не на їхню користь. Десь у далечині пролунав грізний рик і ті, що залишилися, відступили, схоже, їх ватажок вирішив що здобич не варта втрати всієї зграї. Через кілька миттєвостей на руїнах запанувала напружена тиша, ми стояли серед уламків будівель і тіл, переводили подих і оцінювали свої ушкодження й заряди в голкометах, а розвідники перевіряли округу. Колись величне місто перетворилося на поле бою, стародавнє каміння було заплямоване кров'ю і завалене останками полеглих тварин. 

Тех розвернувся до мене, хотів щось сказати і раптом йому в ноги прилетів заряд чогось потужного, пролунав вибух і нас вибуховою хвилею разом закинуло в приміщення будинку. Я пролетів метрів п'ять всередину, поруч впав Тех, нас врятувала силова броня. Поруч почали валиться стіни, між нами впала колона, що підтримувала одну зі стін. Тріск, пил, гуркіт і ми теж провалюємося кудись униз під підлогу цієї будівлі. Заслизнув по колоні, що проламала підлогу, і звалився з невеликої висоти в яму. Зверху ще стіна впала на пролом і настала темрява, перемішана з пилом. Аптечка щось уприснула, стало легше. Скинув із себе кілька каменів, увімкнув ліхтарик, озирнувся.

- Тех ти де? - кликав я його.

Спочатку була тиша, а потім він відповів.

- Тут я, нижче, дивись не провалися, я бачу твоє світло над собою.

Я озирнувся. Тут був підземний коридор, який закінчувався чорною дірою, потоки піску, що сиплються зверху, зникали в цьому провалі. Те, що давало змогу побачити світло від скафандра, давало зрозуміти, що яма являє собою печеру, яка спочатку здалася природною. Але запустивши туди дрібного розвідника, я зрозумів, що це не зовсім так. Не печера, а величезний склепінчастий тунель, нора я б навіть сказав, хтось проповз тут і вирив цей лаз. Напівкруглі ребристі стіни величезного тунелю, що йде в бік, навіювали думки про велетенського хробака або машину, діаметром з наш корабель, хто ж ще міг залишити подібний слід? Знайшов Теха, він відновлював вигнуту в інший бік ногу.