Розділ 1. Зустріч.

Інтерлюдія.

Чужорідний біологічний організм, що полював на цій планеті, уважно спостерігав за місцевими тваринами та вивчав їхні звички. Його чуття були ідеально налаштовані на навколишнє середовище, дозволяючи йому безшумно пересуватися лісом. Немов тінь, він спостерігав за різноманітними істотами, що населяли цей світ, граційно долаючи незнайомий ландшафт з інстинктами досвідченого хижака.

Досліджуючи нову ділянку лісу в пошуках здобичі, він раптом помітив незвичайне створіння, що рухалося серед дерев. На відміну від чотирилапих істот, до яких він звик, ця пересувалася на двох кінцівках. У її передніх кінцівках знаходилися якісь незрозумілі предмети, поведінка істоти була унікальною та раніше йому не знайомою. Ця дивина викликала непідробний інтерес.

Істота раптово завмерла, ніби дослухаючись або принюхуючись до повітря, можливо, намагаючись уловити ознаки небезпеки. Потім вона витягла один із предметів, який мав запах крові, схожий на ікло. Це ще більше привернуло увагу прибульця — кожен рух незнайомця він спостерігав з дедалі більшим зацікавленням.

Але наступний вчинок істоти його вразив — вона повернула голову і подивилася прямо в його укриття. Попри всі зусилля залишатися непомітним, її погляд ніби пронизав його схованку. Її немиготливі очі зберігали відчуття пильного спостереження, чого індивід не зустрічав у жодному іншому світі.

Раптом істота зробила несподіваний жест — вона почала рухати іклоподібним предметом у бік його укриття. Це було незрозуміло: чи це спроба комунікації, чи попередження про небезпеку? Організм залишався нерухомим, не знаючи, як реагувати.

Ця зустріч стала моментом взаємної зацікавленості, коли обидві істоти намагалися збагнути природу одна одної. Хижак, який звик залишатися невидимим спостерігачем, вперше опинився в ролі того, за ким спостерігають, зіткнувшись із загадковим створінням, чиї можливості йому ще належало усвідомити.

Зупинившись у лісі, я помітив істоту, що здалеку спостерігала за мною. Спершу її присутність майже не відчувалася — вона зливалася з густим листям і тінями, залишаючи лише невиразне відчуття чужого погляду та слабке мерехтіння на периферії зору. Проте її увага була цілком зосереджена на мені.

Я закрив шолом, активував фільтри й змінив налаштування спектрів, намагаючись визначити її місцеперебування, проте істота залишалася невидимою в усіх діапазонах. Це було незвично — що ж це за форма життя? Однак вона не виявляла агресії, тому я поки що лише спостерігав.

Її силует трохи нагадував великого кота, але виглядала вона зовсім інакше. Її тіло змінювало відтінки та мерехтіло, коли вона рухалася по гілці, ніби підлаштовуючись під навколишнє середовище. Шерсть нагадувала шкіру хамелеона — вона бездоганно імітувала кольори та текстури лісу, роблячи істоту майже непомітною для звичайного зору. Саме завдяки цьому камуфляжу вона могла тривалий час спостерігати за мною, проте я все ж помітив її, і тоді вона зняла маскування.

Її великі багатогранні очі випромінювали розум, а паща була заповнена гострими зубами. Рухалася істота плавно й беззвучно, а її довгі, гнучкі кінцівки, вочевидь, дозволяли їй легко пересуватися крізь лісові хащі. Вона уважно слідкувала за кожним моїм рухом, поєднуючи цікавість з обережністю, намагаючись збагнути мої наміри.

Я, мабуть, інтуїтивно відчувши присутність кота, намагався залишатися спокійним і нерухомим, не знаючи, як діяти, помахав йому клинком, але відповіді не було. Кіт теж вивчав мене, не нападав. Не хотів я провокувати істоту, але також хотів уникнути прояву страху чи вразливості, обійти та піти далі у своїх справах, тут і так десь ящірки бігають. Ліс був сповнений звуків щебетання птахів і шелесту листя, але між нами, в цей момент у повітрі витало відчутне напруження. Я обережно почав обходити дерево з котом, а він залишався простим спостерігачем. Що йому треба, йшов би по своїх котячих справах далі, мені додому треба.

Через деякий час я відійшов на кілька метрів від місця нашого контакту. Істота, схоже, дійшла висновку, що я не становлю для неї безпосередньої загрози, і повільно відступила в глибину лісу. Її форма поступово злилася з навколишнім середовищем, і незабаром вона зникла серед листя.

Я залишився один, більше не відчуваючи її присутності. Ця зустріч із загадковим створінням стала для мене нагадуванням про таємниці, що все ще ховаються в незвіданих куточках цієї планети. Інформація, яку я отримав, безумовно, була цінною, але зараз вона не мала значення — потрібно знайти спосіб вибратися звідси.

Рушив до місця аномалії, що вела в мій світ, але натрапив на ще одну хвилю ящіркоподібних істот, які виповзали з переходу. Картина була знайома — прохід знову перекритий.

Сонце вже повільно опускалося до горизонту, відкидаючи довгі тіні на землю. Темні силуети ящірок рухалися біля аномалії, бродили навколо, сиділи, іноді збиралися в групи, ніби щось поїдаючи. Їх було надто багато, і схожа картина повторювалася скрізь біля входу в аномалію. Тим часом небо розгорнулося у розкішних відтінках червоного, помаранчевого та бузкового, а силуети скель повільно зникали в темряві. Ліворуч ущелини тонули у вечірніх тінях.

Мені знову не пощастило — істоти, схоже, відчули або побачили мене. Частина з них, великі й малі, почала рухатися в моєму напрямку. Вони гнали мене в темряву.

Добравшись до чергового підвищення, я зупинився, щоб перевести дух. На щастя, орієнтири підтверджували, що я на правильному шляху. Кілометрів за п’ять попереду на тлі зоряного неба вимальовувалися знайомі розмиті обриси скель, де я нещодавно зустрічав світанок. Вони були поруч із рівниною, як я й пам’ятав.

Раптом за спиною почувся слабкий шерех. Я різко озирнувся і вистрілив. Невелика, але моторна ящірка підкралася зовсім близько. Вона була ледь помітна в сутінках і в приладі нічного бачення, але встигла відскочити вбік та сховатися за камінням.

— Наздогнали, дрібні тварюки! — лаявся я.