4. Пошуки

4. Пошуки

Простір викривився - і з нього виштовхнуло Віолетту разом з драконом.

Вони падали вниз, дівчина трималася за дракона.

Дракон випрямився - і в останню мить розкрив крила та полетів, майже над землею.

- Треба їх знайти. - повідомила Віолетта.

Вдалині розігрався торнадо.

- Нічого собі. Щось недалеко ми відійшли. Нас можуть помітити. Приземлюйся. Далі підемо пішки. - прокоментувала дівчина.

Вони йшли, а торнадо їх наздоганяв.

Дівчина розглядала все навкруги: "Він може мене відчути чи почути. Треба десь заховатися. Але де?"

Дракон показав своєю мордою напрямок.

Зліва від них розташовувалася невеличка гора, а в ній невеличке заглиблення, ніби вхід у печеру.

- Точно! Туди! Але ти там не помістишся. Як же ти? - захвилювалася Віолетта.

Дракон на її очах почав зникати, приймаючи кольори оточуючого світу, ніби маскуючись під зовнішнє середовище.

- Добре. - після цих слів Віолетта вмостилася у печеру, яка тільки ззовні здавалася маленькою, але всередині відкривався величезний тунель. - Драконе, тут тунель. Ти зможеш якось увійти у цей маленький отвір, щоб ми з тобою пройшли підземними шляхами? Думаєш, це небезпечно? Ну я ж володію якось силою? Я ж роблю так, що ми переміщуємося у просторі. Все буде добре.

На здивування Віолетти дракон зменшився у розмірах та послідував у печеру.

За ним поспішила й дівчина.

Перед ними відкрився підземний світ з переплетіння печер.

Ці двоє проходили підземними природніми коридорами. Таємничий світ темряви, який підсвітлювало відбиття світлу у підземних річках, створювало атмосферу казковості та цієї ж таємничості.

- Я щось відчуваю. Нам треба туди. Я чомусь у цьому впевнена. - Віолетта показала напрямок, коли треба було вибирати з кількох шляхів печер.

Вони пішли у цю сторону - і через годину вийшли на галявину.

- Я чую голоси. Вони там. - зраділа Віолетта.

Дракон збільшився до своїх розмірів, присів, шоб дівчина на нього залізла, зачекав, - та й полетіли ці двоє над густим лісом.

Внизу Всеволод, Акилина, Ілона, Мирослав та Аскольд влаштовувалися, збирали хмиз, намагалися натерти сухе гілля та зібрати ягоди, які Аскольд обережно та досконально перевіряв якимось пристроєм.

- Ця неотруйна. Їстівна рослина. - коментував Аскольд.

- Я досі дивуюся, що ти з собою узяв цей пристрій. Що саме залишив його не у своєму наплічнику, а тримав у себе в кармані. - сказав Всеволод.

- Ви ж знаєте мене: все своє ногу з собою. - виправдовувався Аскольд.

- Нарешті я Вас знайшла! - повідомила Віолетта спостерігачам знизу, коли наближалася до поверхні.

Ці п'ятеро підняли голови та дивилися вгору на дракона з Віолеттою.

- Ти нас знайшла! - зрадів Всеволод. - Як у тебе вдалося?

- Я Вас знайшла, бо вас шукала. - відповіла Віолетта.

- Це добре.  - підсумував Мирослав. - А ти тепер не можеш зробити так, щоб ми повернулися додому?

- Додому точно ні, бо я не знаю, де ви живите. - пожартувала Віолетта.

- Яка розумна! Поверни нас, будь ласка, туди, де ми були. - попросив Мирослав.

- Я можу спробувати, але не обіцяю, що це вийде. - пообіцяла дівчина з фіолетовим волоссям.

- Я хочу, щоб ти, коли відкриєш портал, щоб ти пішла з нами та залишилася зі мою. - попросив Всеволод.

- Я хоч і не пам'ятаю, хто я, але точно знаю, що ваш світ не мій. Що моє місце тут. - пояснила Віолетта.

- Тоді я залишуся з тобою. - повідомив Всеволод.

- Всеволоду... - захвилювалася Ілона. - Як ти тут виживеш?

- Я тут буду поруч з коханою жінкою. А там я не буду жити, лише існувати. - пояснив Всеволод.

- Його можна зрозуміти. - Акилина зі жалем подивилася на Всеволода. - Але ти впевнений, що потрібен Віолетта?

Всеволод подивився на дівчину з фіолетовим волоссям.

- Залишайся зі мною. - Віолетта з ніжністю подивилася на Всеволода.

- Я подбаю про тебе. - пообіцяв Всеволод.

- Скоріше це мені доведеться подбати про тебе. - зробила висновок Віолетта.

- Я не проти. - погодився закоханий у неї хлопець, який підійшов до своєї красуні з фіолетовим волоссям та поцілував її.

Віолетта відповіла на поцідунок, а потім відійшла та й почала...

Фіолетові хвилі закружляли навколо усіх них.

Біднялися високо у небо.

- Ти не посмієш знов тікати звідси! - крикнув голос тієї істоти, яку привлекли сюди ці здоровенні фіолетові хвилі. - Ти - Аврора - донька вітру та мати чотирьох вітрів.

Судячи з того, що з вітру виділилася повітряна фігура чоловіка, це - батько Віолетти чи вже зрозуміло, що Аврори, бо саме так її назвав цей голос, який вже лунав з вуст цього чоловіка.

Він продовжив: "Ти - моя донька! І я не дозволю тобі знов тікати!"

Аврора все ж таки створила портал.

- Стрибайте у нього! - наказала вона людям.

Мирослав узяв за руку Акилину, Ілона схопилася за Аскольда, - і вони стибнули у фіолетові прірву невідомого.

Батько Аврори знов перетворився на вітер, який дужчав та піднімав пилюку навкруги, збільшуючись, знов перетворюючись у торнадо.

Аврора схопила Всеволода та стрибнула разом з ним у свій портал, який одразу ж і захлопнувся.