3. Хто я така?

3. Хто я така?

Віолетта опинилася у прозорому повітряному замку.

- Де я? - запитала вона ніби сама у себе, але вона звернулася до вітру, який кружляв біля неї.

- Сама згадай. - запропонував вітер, якого дівчина не бачила.

- Хто я? - знов задала питання Віолетта.

- Сама згадай. - так само відповів потік повітря.

- Навіщо ти мене сюди переніс? - не припиняла запитання діва з фіолетовим волоссям.

- Сама подумай.

- Навіщо я тобі?

- Бо ти...

- Що?

- Ти моя донька. Це я тобі вивітрив пам'ять, бо я тебе провчив. Я тебе покарав. Ти забагато часто виходила до світу людей. А так неможна. Це єдине, що я тобі дозволив знати про себе. Ти залишишся тут та подумаєш про свою провину. Це заради тебе самої. Ти побудеш тут та сама зрозумієш, хто ти є та якою повинна бути. Коли ти сама зрозумієш, ким ти повинна бути, навіть не пам'ятаючи нічого, я поверну тобі твою силу. А поки відпочивай, доню.

- А як же він?

- Хто?

- Той хлопець, який тримав мене за руку.

- А... Він загине у цьому світі разом зі своїми друзями.

- Ні! Так не можна! Я не дозволю! Не вбивай їх!

- Я і не збирався. Саме життя їх вб'є. Люди такі не пристосовані до життя. Бувай, доню! 

- А ти хто? Кого я донька?

- Вітру.

Голос зник.

Віолетта озирнулася навкруги: в неї було відчуття, ніби вона помічає навкруги контури меблів, ось і дзеркало, яке ніби виділялося в порожнечі, ніби його і не було та одночасно ніби є, немов прозоре чи неіснуюче, але якось заявляє про себе. Ось і ліжко.

Дівчина підійшла та доторкнулася до цього невидимого ліжка. Так. Воно існує.

Що це?

Віолетта закрила очі та подумки почала уявляти, як може виглядати ця кімната, судячи з цих полупрозорих контурів.

В її уяві ніби спливла уся ця кімната.

"- Я знаю цю кімнату. Я впізнаю її. Але вона не моя. Я точно впевнена, що це не моя кімната. Хоча я добре знаю усе тут. Ніби це кімната когось, кого я добре знаю. Чи знала... У кого я бувала. - подумки розмірковувала Віолетта, щоб ніхто, навіть невидимий, не міг почути її думки. - І я розмовляла з вітром. А він сказав, що я його донька. Отже, я донька вітру. Чи то був не вітер, а лише хтось невидимий, хто безшумно пішов з цієї кімнати. Досить таємниць! Я хочу бачити цю кімнату! А не уявляти її! Чи згадувати, якою вона була! Досить! Стань видимою! Я цього хочу!"

Але нічого не змінилося.

Віолетта тоді вголос промовила, прикладаючи до своїх слів максимум своєї ментальної енергії: "Стань видимою, кімнато!!!"

В що ви думаєте?

Поступово кімната почала проявлятися, ставати видимою, становитися не просто помітною, а реально існуючою в 3-D, з усіма об'ємними формами та існуючими відтінками.

Віолетта побачила вікно, відчинила його та визирнула назовні: те, що вона побачила, ніби кімната застигла високо в небі, а вдалині виднівся фіолетовий горизонт.

- Отже, треба ще й будівлю зробити видимою. - проаналізувала вона. - Ще трохи... давай! Ставай видимою ця конструкція! Становись такою, щоб можна було тебе розпізнати!

Віолетта піднатужилася - і те, де знаходилась ця кімната, стало видимим.

Що це?

Величезний маєток.

Контури та кольори будівлі продовжували вимальовуватися.

Ні, це палац.

Великий палац.

А де його фундамент?

Невже він?

Не існує...

Палац застиг в повітрі далеко від поверхні ґрунту.

- Який здоровенний та як далеко від землі...

Віолетта відійшла від вікна та сіла на ліжко.

Несподівано у вікно хтось постукав...

На такій висоті!

Морда дракона просунулася у вікно...

- Що? - злякалася Віолетта, а потім заспокоїлася. - Ти прилетів за мною?

Але дракон лише покивав своєю головою.

- Чому ти не відповідаєш, а лише киваєш? Мій внутрішній голос підказує мені, що ти можеш говорити. - на ці слова дівчини дракон помотав головою у різні сторони. - Я відчуваю, що ти міг говорити. Якщо в тебе забрали таку можливість, як і мою пам'ять, то що ж... Повернемо колись і твоє мовлення... Ти запрошуєш мене? Сісти на тебе? Авжеж! І прощавай цей чудовий палац, який мені за в'язницю!

Віолетта вилізла в окно та обережно перелізла на дракона, який покірно чекав її та в одному місці зачепився до палацу.

- Ого! Полетіли! - крикнула необережно молода жінка, коли вони відлетіли від палацу.

Дракон замотиляв головою, його фіолетове волосся залоскотало наїзницю.

- Добре-добре. Я мовчу. Не роблю зайвого шуму.

Але вітер вже прокинувся та наздогнав їх.

- Я так не здамся! Лети швидше! - скомандувала Віолетта.

Ось вітер вже закружляв навколо Віолетти та її дракона та закрутив їх, що вони почали падати стрімко донизу, але вітер підхопив цих обох двох та не дав їм розбитися, несучись з висоти.

- Я не здамся! - повторила Віолетта. - Я зможу! Я зроблю це!

Після цих слів відкрився портал, який затягнув Віолетту та дракона у себе.

Вітру трохи потягнуло у прірву невідомості, але він залишився там, де є, закручуючи вже пусте повітря на одному місті.

Злість вітру зростала, через що в цьому просторі закрутився торнадо, який пішов нищити все на своєму шляху.