7

Десь до обіду наступного дня ельф, котрий прийшов за давнім звичаєм перемогти наречену і тим самим її собі завоювати, почав підозрювати страшне — він помилився адресою! Ну, не могло, на його думку, поруч з якимось там учбовим закладом бути настільки безкінечних садів, парків чи що воно таке. Насправді він примудрився вийти з міста і тепер тинявся в якомусь спотвореному магією лісі. Це б все пояснило. Ну, він так думав, поки дерева і кущі траплялися хоч і химерні, але хоча б не випадали з пейзажу навкруги.

А потім він вийшов на ту галявину. По підозрілій доріжці вийшов. Вона собі вилася-вилася, вилася-вилася, як та ненормальна змія собі вилася, а потім раз і маєш галявину. Симпатичну і безпечну на вигляд. Та ельф її навіть на магію перевірив, так здивувався. Магії не було. Тому він вийшов під сонечко, сів на нагрітий камінь і вирішив поїсти-попити хоч з якимось комфортом. Бо наречена його задовбала, якщо чесно. Він через неї вчора навіть поїсти забув. А то через кого ще? Якби вона не вирішила вчитись в якомусь задрипаному світі, серед купи незрозумілих почвар і нищих рас, він би тут не опинився.

— Дурепа якась, — бурмотів ельф розігріваючи магією сухпайок оберігачів кордону. — Чого її сюди понесло? Виділитись захотілось? Особливості свої підкреслити, котрі краще б ховала? І де вона зараз? Цю ідіотку ж попередили, що я вже йду. Мала б здогадатись, що якщо не дійшов до вечора, то щось сталося. Хтось позаздрив цій ідіотці і щось начарував. Могла б вже пошуковий маяв вивісити. Недолуга якась.

Ельф зло їв і не менш зло бурмотів. Бо стільки принижень як вчора і сьогодні він не зазнавав за все життя. І від кого? А від якихось рослин, котрі навіть знищити не можна, бо вони можуть бути чимось дорогі місцевим недолугим богам, з котрими старші сваритися не хочуть.

Їв і бурмотів, бурмотів і їв, розриваючи недогрітий пайок як хижак тепле м’ясо тільки-но вбитої здобичі. І не помічав як з кожним його словом, з кожним побажанням нареченій вдаритися дурною головою об найближчий кут, з кожною обіцянкою докладно їй пояснити, як має поводитись справді достойна його ельфійка, навкруги щось мінялось.

Трава ставала вища, розлогіша і зеленіша. Серед неї тут і там визирали надто великі квіти. А потім потягнуло незрозумілим вологим теплом і трішки гниючими рослинами.

А потім трава зашелестіла і заворушилася, малюючи вигинисту доріжку. Потім ще одну і ще одну. І бідний ельф ледь не вдавився, коли вона раптово розступилася і в двох метрах від нього з’явилася величезна крокодиляча морда. Дуже велика крокодиляча морда. Якби її побачили Леся чи Олена, точно б порівняли болідом формули 1. А за головою з трави стало вибиратись і тіло. А поруч з’явилася ще одна морда, радісно усміхнена в передчутті обіду, як здалось ельфу.

— Та що за прокляте місце?! — не по ельфійськи пристрасно і пискляво закричав він, зриваючись на ноги і гублячи більшу частину свого обіду.

Та він меч ледь не загубив. Бо морди розмножились до шести, а ті, що з’явились першими несподівано прискорились, як ті самі боліди на обгоні по прямій, і припустили так, що ельф несподівано для себе вискнув і побіг не розбираючи дороги.

Чи треба казати, що добіг він не далеко. Рівно до чергового магічного дерева, на цей раз підозріло чорного, зате доброго. Бо що окрім доброти могло його спонукати обхопити гілками, в котрі забіг ельф, і підняти на висоту в  три його зроста, а потім так і завмерти. Якби ті гілки ще й тримали ніжніше, ціни б їм не було. А так ельф віддихався, сумно доїв свій обід, зміг дістати з кармана флягу і його запити, а потім знов задумався про життя. Бо не знав скільки буде тримати ще й це дерево. А завоювати наречену йому було потрібно до вечора. Чомусь її сім’я саме такий строк дала.

Трохи подумавши, він раптово зрозумів, що його надурили. Познущатись вирішили. Чи дівчина цінніша, чим всім розповідають.

Тому дозволили, а самі стали перепони чинити, рослини зачаровувати.

Вилаявшись по-ельфійськи і досить милозвучно, ельф подивився вниз. На шість здоровенних потвор зі здоровенними іклами. Потім вверх. Потім вбік, на стовбур, до котрого було далеко.

— Ви пожалкуєте. Ви всі пожалкуєте, — зло забурмотів, розпалюючи в долоні вогник.

А дерево виявилося не тільки добрим, а ще й розумним. Горіти через те, що врятований придурок замість подяки вирішив його спалити, воно не стало. Воно його відпустило. В вільний політ. І не провина дерева, що полетів ельф чомусь вниз, замість того, щоб злетіти вверх.