3

Папужка, це взагалі була ельфійка. Ара щось там дуже складне для запам’ятовування. І ні, зазвичай ельфи не дозволяли свої імена паплюжити, навіть якщо хтось згадував великого і гарного папугу. Але ця ельфійка була незвична. Світла ельфійка з темною не ельфійською магією, то взагалі великий унікум. Бо ельфи сноби. І від більшості подібних дітей вони позбавляються. Та хоч банально підкидають людям і ті нещасні діти потім вважають себе напівельфами. Були прецеденти. Навіть один темний володар так колись з’явився.

— І про що я думаю? — знову здивувалася Леся, прискоривши крок, надто весело собачий скелет скакав по доріжці і вимахував хвостом.

В цілому, Ара теж небагатьом дозволяла називати себе Папужкою. Але якщо вже дозволяла, можна було впевнено говорити, що їй ти друг.

Ну, чи подруга.

— Ну й куди ти мене привів? — здивувалась Леся, опинившись перед великим дубом з великими жолудями.

— Гав! — життєрадісно і потойбічно видав скелет.

— Карамба! — відізвались з дуба і, придивившись, відьма побачила папугу. Хвилястого. Зелененького такого. Величиною якраз з місцевий жолудь. — Дурепа!

— Сам ідіот, — відізвалась Леся.

Це, звісно був не гризун і не кіт, але далеко не факт, що не розумна пташка, котра тільки прикидається звичайним папугою.

— Що, й ловити не будеш, рятувати? — поцікавилася пташка.

— Можу роги виростити, сам звалишся, а я підберу, — багатозначно пообіцяла Леся.

— А зернятами пригощати? — вирішив поторгуватись папуга.

— Хіба тими, що з кабака, коли я його нарешті почищу, — буркнула вона і розвернувшись, знову веліла собачому скелету, на цей раз уточнивши: — Папужку шукай, ельфійку. Рятувати якихось зелених придурків мені сьогодні не хочеться.

— Гав! — видав пес і знову потрусив по доріжці.

— Ей, не ігноруй мене, відьмо! Я породистий! Всі мене хочуть!

— Тебе обманули на твоїх курсах пікапу, подібні заяви не працюють, — буркнула Леся, не обертаючись. — І я б на твоєму місці переселилась. Бо на цьому дубі фактично живе один кіт, котрий не гребує жерти пташок.

— Карамба! — повторився папуга і спробував переселитись Лесі на плече.

Так вони далі й ішли. Принаймні вона з псом дійсно йшли. А папуга летів, пурхав з дерева на дерево і намагався сісти їй на плече. Леся його зганяла. Він обзивався і вперто ліз. Мовляв, знайшла, тепер має прихистити, бо йому набридла ця довбана свобода, знову в клітку хочеться.

— Нема в мене клітки, — бурчала Леся, роздумуючи, чи зрадіє Григорій, якщо до нього підселити бездомного папугу. Може якомусь племіннику віддасть. Але відганяти пташку не забувала. Бо інакше на голову всядеться.

— Нічого, купиш! — наполягав цей оптиміст і бурчав щось про знайшла, а значить приручила.

І, мабуть, саме папуга був винуватий, що Леся вдруге пройшла повз ельфа з ліаною, не помітивши його. Точніше, це вже був ельф без ліани, зате з кущем, котрий обіймав його всіма гілками відразу і, можливо, намагався зжерти.

А може ці диваки з їх рослинами їй просто набридли і вона принципово не звертала уваги.

А ось Папужку з другої спроби вони знайшли. Ельфійка сиділа в альтанці і споглядала пейзаж.

— Яка ти гарна, — здивувалась Леся, аж привітатись забула.

В альтанці щось зашаруділо і поряд з ельфійкою вдягненою в броню, і з мечем в руках, з’явилась відьма. Причому темна. Звали цю відьму Олена Лис, вона була іще й некроманткою і офіційною ученицею коханого чоловіка Лесі. Деякий час в Лесі через це навіть ревність ворушилась, бо дівчина явно гарніша, молодша і загадковіша. Але ця ревність доволі швидко здохла, бо там нічим романтичним навіть не пахло, некромант взагалі до цієї панянки відносився, як до трішки дурнуватої молодшої сестри, чи племінниці. Якось так воно відчувалося. А відчувати родинні зв’язки у Лесі виходило поки що найкраще, в цьому вона ні разу ще не помилилась.

— Ти теж гарна, — порадувала Леся ученицю Григорія і спитала: — Тобі папуга не треба? А то причепився один.

— В мене кіт, хижа рослина, підозрілий сонячник. Не виживе, — відповіла відьма.

— Карамба, — погодився з нею папуга, але на нього ніхто не звернув уваги.

— А ти чому така гарна? — спитала Леся в Папужки. — Костюм для Хеловіну, звісно, чудовий, ще б меч кетчупом обмазати для ефекту, але на вигляд це залізо важкеньке.

— Нареченого чекаю, — хижо посміхнулась ельфійка-некромантка.

— В сенсі нареченого? — здивувалась Леся.

— Ми його обидві тут чекаємо, — сказала Олена і потягнулась. — А він десь тиняється, я вже ногу відсиділа. Якийсь недолугий наречений трапився.

— Нічого не розумію, — признала Леся. — Мені взагалі потрібен гострий ніж, чи кинджал. Я гарбуза купила, буду робити Веселого Джека і святкувати Хеловін.

— Цукерки випрошувати? — зацікавилась Олена. — І де той гарбуз?

— Під ганком у Григорія.

— Ага. Ара, в тебе кинжал для художньої різки є, чи всі родові і недоторкані?

— Та начхати мені, що вони родові, — буркнула ельфійка. — Після ось цього мені ще й плюнути на родове дерево хочеться.

— Та що сталося? — спитала Леся.

— Наречений стався і дибільний стародавній ритуал, — впевнено відповіла Олена. — Так, ідемо до твого гарбуза, по дорозі розповімо. А почекати придурка можна і в некроманта на порозі.

— Карамба! — нагадав про себе папуга і вкотре спробував сісти Лесі на плече.

— Відчепися, — буркнула на нього відьма в душі вже розуміючи, що у Катца буде приятель.

Або їжа.

Тут вже як папузі пощастить. Бо фамільяр у Лесі був дивний, крилатий і поки не дуже розумний. Поводився, як кіт з крилами, так що пташку з’їсти запросто міг.

Ну, мабуть.