2

А Леся собі йшла, йшла. Зустрічала по дорозі людей і не зовсім людей. Питала то про ніж, то про свічки. То розповідала про Фреді Крюгера, то про смерть з косою. Жалілася, що не здогадалася захопити з собою спеціальний відьомський капелюшок і великий ніс, щоб аж до губи звисав. І старанно не помічала, як всі на такі дивні розповіді реагують.

Свято ж наближається. Так що пора створювати спеціальну святкову атмосферу хоч якось. Раз ніхто не здогадався розвісити фальшиву павутину, відьом на мітлах, привидів з тюлі і дементорів в польоті.

Лесі хотілось свята. Не даремно ж вона пре цей клятий гарбуз, котрий, схоже, дорогою встиг підрости і стати вдвічі важчим. Останні метри до порогу будинку, в котрому жив Григорій, Леся його взагалі котила. Потім підняла на ганок, сіла на сходинку і задумалась про те, де ж все-таки взяти ножа. У некроманта вони, звісно були. Але частина з них була ритуальними, інша частина зачарованими і чіпати їх якось не дуже хотілось. Ідеї в голову лізли так собі. Одні дурні, інші нездійсненні.

А свято, щоб його, наближалося. І не зробити з гарбуза ліхтар після такого важкого шляху з ним в обіймах, було б зовсім образливо.

— Так, — сказала Леся в слух. — Де мені взяти ножа і свічки?

Під ганком зашаруділо і звідти виліз скелет собаки, гарно прикрашений прозорим маревом, котре зображало шерсть, вуха, пухнастий хвіст.

— Ага. Пошукова собака в мене є, — зраділа Леся.

Гарбуз вона заховала під ганок, щоб ніхто не вкрав, бо заносити його в будинок сил в неї вже не було. Обтрусила коліна. І веліла неживому псу:

— Шукай!

І він радісно потрусив кудись. Може навіть туди, де були ножі і свічки.

— Угу, — сказала Леся з цікавістю роздивляючись мечі, булави, сокири, списи і ще цілий список зброї на стінах місцевого музею. Зброя була зачарована. Колись. Але частина зламалась при спробі вбити нею якогось мага, частина просто видихлась, а власники не вміли заряджати, частина була загублена, чи вкрадена, а в чужих руках працювала неправильно, ті самі чужі руки відрубувала. — Ти, звичайно розумний собака, — сказала Леся мумії в ілюзорному серпанку, — але мені потрібно щось, щоб гарбуз різати, а не пастки на ворогів розставляти. І свічок тут нема.

Свічки, як виявилося, були. Всіх розмірів, кольорів і з цікавими табличками, на кшталт «Втримати демона три роки». Леся походила, почитала, подумала, чи помітить хтось, якщо зникне одненька свічечка з колекції тих, котрими привидів приманюють, але врешті попросила пса відвести до якихось інших свічок. Без табличок.

І головне, відвів. Кудись в підвал, де в чийомусь не зачиненому кабінеті була шафа. А в ній папір, свічки, гасова лампа, якісь амулети, набори для письма і компас на самому видному місці.

— Хтось готується до походу, просто палатку поки не купив, — пробурмотіла Леся, забрала чотири свічки з різних початих коробок, бо там непомітно, і тихенько пішла. Їй же ще ніж шукати треба.

На півшляху від музею до невідомо куди де мабуть є ніж, Лесі зустрівся розхристаний чоловік. Він біг і тихо лаявся на власну забудькуватість. І було дуже схоже, що він забув виключити праску.

Ну, чи закрити кабінет.

А може й музей.

В цілому, Леся навіть вітатись не стала. Навіщо відволікати людину від забігу всього його життя? Раптом це якесь змагання? От відволічеш, дихання зіб’ється і чоловік не отримає давно омріяну медаль.

— І про що я думаю? — здивувалась Леся і пішла далі, роблячи вигляд, що просто вигулює собачку.

І куди ця собачка врешті догулялась? А догулялась вона до кухні, де шляхом переговорів і шантажу (Леся обіцяла залишити собаку тут і влаштувати антисанітарію), і за допомогою змагання на звання найвідьмачої відьми, мета була досягнута. Лесі віддали ножа. І навіть не побажали зарізатись. Правда, він виявився тупий, але повертатися вже не хотілося. Тим більш Леся згадала, що взагалі-то збиралась позичати ножа у знайомої ельфійки. В неї має щось бути. Про полювання вона розповідала дуже впевнено.

— В крайньому випадку наточимо цей, — вирішила Леся і веліла: — Папужку шукай.

І не звернула жодної уваги на дивного ельфа, котрий сидів під кущом і намагався виплутати ноги з якоїсь дивної ліани. Ельфів тут вистачало. І більшість залюбки вирощували гидоту, котра ще й з’їсти їх потім намагалася.