Глава 15. Дівчина Андрія?

Ярина не мала жодного уявлення, скільки часу минуло відтоді як Костянтин пішов, але за малим вікном під стелею стемніло. Намотування кіл вздовж стін похмурого підвалу у спробі знайти хоч щось, що могло б розрадити або врятувати, не дало результату — пошуки виявились марними.

Двадцять хвилин Ярина придивлялась та принюхувалась до пакета з суші. Якби тільки знати, коли викрадення дійде кінця — за день, тиждень, місяць, ніколи? Невідомість лякала. 

Зрештою, Ярина дійшла висновку, що краще обійматися з відром, ніж сидіти голодною і сподіватися, що Сергій не покине її у пастці, тому перетягнула спаковані пластикові коробки на диван. Вона якраз сперлась спиною на стіну й дістала один з наборів суші, коли двері підвалу з гучним скрипом відчинилися.

Насуплений Костянтин повільно ступив на сходи:

— Я сподівався, що завтра тебе тут вже не буде.

Ярина підняла брови. Що це за претензії?

— Відкрийте двері — і мене сьогодні вже не буде, — вона не вчилася на ілюзіоніста й не вміла проходити крізь стіни чи ставати невидимою.

Кілька секунд Костянтин незворушно дивився в зелені очі, після чого вийшов на середину приміщення під лампочку й хитнув головою:

— Увагу Сергія сьогодні навмисно відвернули, аби тебе викрасти. Ніхто не міг передбачити, що дорогою назад він зустріне приятеля, нап’ється й поїде потягом «Київ — Ужгород» до Сваляви, — він пів хвилини сліпо дивився у простір перед собою у спробі осягнути, як досконалий план міг вийти з-під контролю. Як можливо опинитися в іншому куточку країни, навіть не плануючи цього? Що за незбагненний світ вирував у голові Сергія?

Ярина обережно зазирнула до обличчя Костянтина:

— То ви мене відпустите? Щоб я вам тут не муляла.

— Ні, звісно, — він різко трухнув головою. — Просто посидиш у підвалі трохи довше.

— Добре, — вона принишкла та за мить неголосно запропонувала: — Може, поїмо разом? Тут багато.

Костянтин скривився, з відразою оглянув покоцаний підвал та потертий диван й перевів на Ярину глузливий погляд.

— Ти зараз серйозно? У цьому підвалі? З тобою?

Паузи між питаннями прибивали гвіздками й без того низьку самооцінку до підлоги. Ярина опустила очі на коробку та провела пальцем по гладенькому пластику.

— Невже не приємно повечеряти з дівчиною ворога?

Костянтин нещиро посміхнувся:

— Може іншим разом, — він відвернувся й збирався йти, коли з-за спини долинуло тихе бурмотіння.

— Угу, коли я помру, якраз буде вчасно, — Ярина шмигнула носом й нарешті зняла кришку з коробки.

Костянтин обернувся й підняв брову:

— Ти ще молода, куди тобі помирати?

Її ще навіть не починали залякувати, а вона себе вже подумки поклала до гробу. 

— Ніби ви мене залишите живою, — пробурмотіла Ярина й одразу зіщулилася, наче її обов’язково вдарили б за надмірну зухвалість.

— Вірити треба людям, — вона на це лиш недовірливо посміхнулася. — Чого ж тоді така спокійна, якщо не віриш, що врятуєшся? Не ридаєш, не благаєш про поблажливість?

Ярина схилила голову набік й серйозно на нього глянула:

— А це допоможе? — такі речі не працювали навіть з батьками.

— Хтозна. Може твої ридання щось пробудять у моїй душі, — на обличчі Костянтина з'явилася усмішка, а в очах спалахнули іскри. — Чи вважаєш, що я її не маю?

— У кожного є душа, — здавалося, це єдине, у чому Ярина не сумнівалася.

Костянтин тяжко зітхнув й похитав головою. 

— Навіть у мене? Ти взагалі розумієш, що та кому кажеш? Ти ж дійсно звідси живою можеш не вийти. Я вирішую, кому жити, а кому померти. А ти ще щось кажеш про душу.

— Просто у тебе немає близької людини, яка торкнулася б твоєї душі та дозволила побачити її й тобі самому. 

— Ти що собі дозволяєш? — Костянтин ледве не задихнувся від зухвалості тієї, що, мабуть, на мить замріялася й забула, де і чому знаходилася.

Шкода, вона не почула, як скрипнула його щелепа, і не припинила копати могилу власними словами.

— Я можу помилятися, — вловивши зміну в тоні, Ярина все ж підняла руки у захисному жесті. — Але мені здається, коли поруч є людина, яка тебе любить, розуміє і підтримує, то вже нема аж такого бажання займатися криміналом. Принаймні на рівні вбивства.

— Якби я хотів отримати сеанс психотерапії, то звернувся б до спеціаліста, — Костянтин хруснув кісточками пальців. — Я зараз звідси вийду і чудово проведу вечір зі своєю дівчиною. А ти залишишся сама у підвалі, поки твій коханий невідомо де і невідомо з ким розважається. Його не хвилює, що з тобою — він не відповів на жодне повідомлення з благаннями про допомогу.

— Так я наче нічого йому й не відправляла, — Ярина потерла втомлені за день у тьмяному приміщенні очі. Вона усвідомлювала, хто й що відправляв з її мобільного, проте мала сумніви, що її номер був збережений у контактах Сергія. — Не хочу здатися грубою, але чого ж ти тоді тут зараз зі мною возишся, якщо на тебе чекає неймовірна дівчина? — лише після завершення речення мозок наздогнало усвідомлення, яке почало волати й благати рота стулитися. І бажано ніколи більше не розтулятися, коли вона не сама в кімнаті. Хіба так важко було змовчати поряд з небезпечним чоловіком!