Глава 14. Підвал

Ярині снився знайомий сон, у якому вона вкотре сварилась з Сергієм та Андрієм. Цього разу — через обвалену в коридорі стелю. 

Сон відступив, коли на обличчя почала капати вода. 

— Сергію, — простогнала Ярина. Вона так і не відкрила очі, лише долонею спробувала витерти воду з чола. — Тебе точно колись Грінпіс засудить за нераціональне використання обмежених ресурсів.

Темні брови чоловіка, який спостерігав за її пробудженням, поповзли вгору. Як після удару по голові та тривалого сну їй вдавалося складати та висловлювати настільки логічні речення? Хіба що вона давно їх тримала на думці.

Готова до чергової сварки Ярина протерла обличчя рукавом, повільно сіла й розплющила сонні повіки. У голові гуділо, а потилиця відгукнулась тупим болем. Хотілося впасти назад на ліжко, але квартира сама не врятувалася б від чергового потопу.

Ярина спробувала повільно підвестися, але не втрималась на ногах, майже одразу спіткнулась о свою ж ногу й полетіла вперед. Подумки вона попрощалась з цілісністю рівного акуратного носа, проте за мить влетіла у щось не таке тверде, як очікувала. Ярина обережно вперлась долонями у приємну тканину та відсунулась назад. Зір нарешті прояснився, й вона зіткнулась із насмішкуватим поглядом карих очей.

— Перепрошую, — Ярина згадала, що останнім часом жила не сама й не у своїй квартирі, тому не поспішала хвилюватися. Зрештою, тепер не її квартира у небезпеці, а хтозна, яких гостей привів до себе Сергій. Проте майже одразу пригадалися розбита банка та скоєний на неї напад. В глибині душі Ярина плекала надію, що все це лише неприємний сон, але реальність та нові деталі місця, у якому вона перебувала, відбирали віру у краще. 

Ярина відступила на крок, забрала руки з чужої білої сорочки й тепер повністю могла роздивитися чоловіка в чорному костюмі та лакових черевиках. Він стояв і спокійно спостерігав за емоціями, що з шаленою швидкістю змінювались на її обличчі. У Ярини промайнула думка, що можливо, цей чоловік і вліз до квартири, проте нападник наче був вищий. Та й очі мав сірі, а не карі.

Ярина повільно озирнулась. Вона, звісно, була не в захваті від неприбраної кімнати Сергія, але й та здавалась номером в дорогому готелі на фоні сирого приміщення із маленьким вузьким віконечком під стелею і старою тьмяною лампочкою. За спиною Ярина виявила старий напіврозвалений диван, на якому, судячи з усього, прокинулась, а поряд — стілець із пакетом на ньому.

Ярина знову поглянула на мовчазного чоловіка. Темні глибокі очі, чорні брови… Серйозний, говорить небагато. Хотіла б вона колись одружитися з таким! Цікаво, чи є у нього кохана дівчина або дружина? 

Та вже за секунду Ярина почала картати себе за такі думки — яка до біса дівчина? Її зараз тут пристрелять або придушать!

Невідомо чого саме очікував від неї сам чоловік, але вона не збиралась першою починати розмову. У будь-якому разі не зрозуміло, що казати чи питати в такій ситуації. Навряд чи її привезли у богом забуте місце на екскурсію і дуже малоймовірно, що планували відпускати лише на жалісливе прохання.

— Яка нудьга, — чоловік розчаровано хитнув головою. — Що він тільки у тобі знайшов?

— Перепрошую? — після такого питання шестерні у мозку Ярини почали рухатися ще повільніше, ніж одразу після пробудження.

Він потер підборіддя й озвучив підсумкову оцінку:

— Визнаймо, ти не володієш безмежною вродою, не відрізняєшся цікавим характером. Досить посередня.

Очі Ярини розширились, а щелепа ледве не відпала. Та що ж це таке у світі робиться? Її викрали, щоб образити? Чим вона так завинила у минулому чи нинішньому житті, що всі чоловіки навколо її постійно принижували?

— Я взагалі не уявляю, як ви зійшлися, — чоловік пригладив чорняве волосся і дістав з кишені побитий та подряпаний мобільний телефон, у якому Ярина упізнала свій. — Я думав, він не вміє з людьми спілкуватися.

Вона мимоволі також потягнулась рукою до волосся й почухала потилицю. Пальці намацали залишки засохлої крові.

— Не він один, — Ярина ображено й майже нечутно пробурмотіла собі під ніс й подумки вилаялась, навіть не намагаючись здогадатись, про кого саме йшла мова.

— Жодної сумісної фотографії, дзвінка чи ласкавого повідомлення. Зізнаюсь, я шукав його номер підписаним, якщо не як «Коханий» чи «Зайчик», то хоча б як «Сергій». Але таке… Втім не хочу лізти у ваші ігри, — він похитав головою і перевів зверхній погляд на Ярину. — Ти змусила нас повозитися з телефоном. Зрештою, якби ти його заряджала, можливо, й не вдалося б тебе захопити.

Отже, її привезли до цього підвалу через Сергія. Навіть за своєї відсутності йому вдавалося псувати чужі життя! Судячи з усього, викрадач думав, що вони із Сергієм зустрічаються. Можливо, це навіть той самий кримінальний авторитет, який підкинув вибухівку. 

Чудово. Неймовірно. Казково.

— Перепрошую за спричинені турботи, — ображено пробурмотіла Ярина й потерла очі.

— Може розкажеш, чим ти його так зачепила, що ви вже кілька днів живете разом? — він заховав телефон до кишені й схилив голову набік у спробі зрозуміти, чим керувався його ворог у романтичних пориваннях.

— Казково граю на свирілі, — вона втомлено зітхнула й почала істерично прокручувати у пам’яті діалоги та моменти з фільмів про викрадення. Та попри всі спроби вирішити, як діяти та що казати, закрадалися підозри, що отримані з серіалів про кохання чи магію знання доволі марні. Проте одна ідея все ж припала до душі. — Мені треба до туалету.