Глава 13. Викрадення

Наступного ранку Ярина застала захопленого експериментами Сергія на кухні.

— Що ти хоч досліджуєш? Створюєш якісь нові ліки? — вона відкрила кришку чайника і засмучено зітхнула, коли не виявила там води.

— Я все ж юрист, — Сергій задумливо щось зазначив олівцем на найближчому клаптику паперу. — Мене у першу чергу цікавить патанатомія, а не фармацевтика. Та і я дослідник, а не винахідник.

Ярина відкрутила кран та підставила чайник під слабкий струмінь холодної води:

— А у тебе є якась біологічна чи хімічна освіта?

— Так. Я взагалі хотів від початку йти до медичного, але, — він замовк та скосив на неї підозрілий погляд. — А чого це ти мене розпитуєш про моє життя?

— Я, звісно, занадто романтична, але мені видається логічним цікавитись людиною, яку бачиш кожного ранку. Особливо на сусідній половині ліжка, — вона закрутила кран, поставила чайник на базу та натиснула кнопку кип'ятіння.

— Такий ранок був лише один раз. Та й між нами нічого не було, — Сергій скривився і потягнувся за паперами, що лежали на протилежному краю стола. — Нема потреби дізнаватись одне одного ближче.

Ярина позіхнула та потерла сонні очі:

— А я думала, що одногрупник, який постійно від мене відсідає, неввічливий.

Він нічого не відповів. 

Чайник шумів. Лиш коли вода закип'ятилась, Сергій на мить відірвав очі від абзаців тексту, які перекреслював та поряд з якими записував нові дані та висновки:

— І мені кави зроби.

Ярина щось нечітко мугикнула, заварила собі у чашці чорний чай і наблизилась до масивної кавоварки. Кілька хвилин прокручування ручок та безладного натискання на різні кнопки не змусили апарат співпрацювати. Той тільки видавав дивний писк, але повноцінно не вмикався.

Сергій не витримав такого знущання з власної кавоварки. Він роздратовано підвівся, відсунув Ярину вбік і натиском лише двох кнопок запустив потік кави. Після чого невдоволено схрестив руки перед собою:

— Іноді дивишся на деяких людей і не розумієш, як вони дожили до свого віку.

Ярина ображено підтиснула вуста і вперлась правою долонею у поверхню столу, аби відчути хоч якусь підтримку від всесвіту:

— Не повіриш, але я думаю те саме, коли дивлюсь на деяких людей.

Сергій вимкнув кавоварку, забрав чашку з гарячою кавою до столу з документами та зверхньо фиркнув:

— Тобі не варто так часто дивитись у дзеркало.

— Ні, ну ти вже, — Ярина хотіла висловити все, що думала про нього, його досліди та все, що сталося останніми днями. Але раптовий телефонний дзвінок збив її з думки.

Сергій, який ледве сів, одразу підхопився, виставив перед собою долоню, вимагаючи тиші, та прийняв виклик. Він настільки серйозно відповідав на питання невидимого абонента, що Ярина навіть перейняла його стривоженість.

Сергій завершив розмову і задумливо приклав край мобільного телефону до підборіддя. Ярина помітила, що обидва брати так робили, коли були чимось стурбовані.

— Так. Мені треба йти. Нічого тут не чіпай, — він якимсь розгубленим поглядом обвів кухню. Проте варто було наповненій чашці з чаєм трапитися на його очі, як він спохмурнів. — Свій чай, благаю, пий у кімнаті. Якщо так сильно хочеться, можеш навіть у моїй. — На порозі він спинився і махнув рукою вбік столу: — Якщо не повернусь до обіду, заховай банку у холодильник.

Коли Сергій пішов, Ярина дійсно перебралась разом з чаєм до кімнати. Пізніше вона прийняла душ, перевдягнулась й вирішила заскочити до якогось кафе чи кулінарії, щоб поїсти щось суттєвіше. Тоді після смачного обіду можна було б подумати й про навчання та підготуватися до екзамену, який мав відбутися за два дні.

Вдягнена у джинси, кросівки і світлу кофтинку Ярина вийшла до коридору, коли раптом з однієї з кімнат долинуло гучне гупання. Першим бажанням було зазирнути та поцікавитися, що впало та чи все гаразд. Проте за мить її охопив дивний страх, поєднаний з усвідомленням, що у квартирі копирсався хтось сторонній. Сергій до біса неохайний, але у своєму хаосі плавав, як риба у воді. Та й він пішов майже дві години тому… А Марія з Андрієм, які також мали право перебувати тут на законних засадах, поїхали ще вчора.

Схвильована Ярина тихо повернулась до кухні, де залишився смартфон, щоб або зателефонувати комусь, або просто разом з ним втекти. Проте варто їй було взяти телефон до рук, як екран спалахнув, сповістив про низький заряд і вимкнувся. Зарядний пристрій, який вона полінувалась знайти, валявся десь у кімнаті Сергія серед іншого мотлоху.

Ярина подумки прокляла усе на світі та навшпиньках просунулась до вхідних дверей. Вона обережно визирнула з-за кутка й одразу зіткнулася з поглядом вузьких сірих очей. Інших рис обличчя на відстані метру вона не розгледіла через темну маску на голові.

Ключі були далеко, тому Ярина вирішила тікати назад до кухні, аби хоч якось спробувати врятуватись. Біля холодильника вона усвідомила, наскільки повільно її мозок функціонував у стресових ситуаціях — якщо у квартирі стороння людина, то навряд чи вона після проникнення до чужої приватної власності зачинила двері на замок!

Ярина забігла за стіл в надії, що грабіжник не поженеться за нею, а вирішить покинути квартиру. Вона ж навіть звільнила шлях до виходу!