Глава 12. Настанови

Ярина хвилин сім сиділа під зачиненими дверима ванної кімнати й жалібно просила:

— Сергію, ну впусти мене, будь ласка. Моя черга, — вона зблідлою долонею смикнула дверну ручку, що була над головою. — Ну, вистав хоч тазик, врешті-решт! Твоя ж квартира!

— Що трапилося? — Андрій та Марія збентежено завмерли на порозі, коли побачили, що змарніла Ярина напівлежала біля відклеєної шпалери в кінці коридору. 

— Змусь його відчинити, — вона прохрипіла й несильно стукнула долонею по дерев’яних дверях ванної кімнати. — Вони ж навіть зламані були!

Проте Андрій не встиг нічого зробити — двері самі відчинилися та пнули Ярину в коліно. На одвірок сперся такий же блідий, якщо не зелений, Сергій.

— Нарешті, — вона навколішках вповзла до викладеної плиткою ванної та повільно підвелася. Ярина вперлася руками в широку спину й підштовхнула загальмованого чоловіка до коридору, після чого замкнулася на самоті.

Сергій невпевнено хитався, проте поволі успішно дістався до ліжка й опустився на край. Напружений Андрій жестом руки показав Марії зачекати й спішно пройшов до кімнати за братом:

— Ти можеш пояснити, що трапилось?

— Суші, — той незграбним рухом долоні, яка відчувалась важчою, ніж зазвичай, вказав на тумбочку з кількома порожніми коробками з-під суші.

Андрій тяжко зітхнув й узяв верхнє пакування:

— Ти мене ніколи не слухаєш. Я ж тобі казав минулого тижня, щоб ти ніколи не замовляв тут…

Сергій з тієї лекції пам’ятав лише назву закладу, але навіть без деталей — чи прогоріли, чи щось недоварили, чи когось вбили. Він щось нечітко пробурчав та відвернувся до стіни. Андрій вирішив не насідати на двох невдах. Він вимкнув світло, причинив двері й пішов до своєї кімнати перевдягатися та готуватися до сну.

— Вони навіть повечеряти без ексцесів не змогли, — він засмикнув темно-зелені штори й пошепки висловив Марії все, що думав про брата та сусідку. — Але я ж не можу все життя наглядати за Сергієм! Ще і Ярина…

— Але ж ти не увесь час з ними жив. Якось вони до свого віку дожили, — Марія перевдягнулась у чорну нічну сорочку, поки Андрій розкладав диван та застеляв ліжко такою ж темною, як і штори, бязевою постіллю.

— На їхнє щастя і мій головний біль, — він забрався під тонку ковдру й відкинувся на велику м'яку подушку в очікуванні Марії, що склала останні речі в поїздку до малої синьої валізи.

Вранці Андрій розбурхав виснажену довгою ніччю Ярину, витягнув її до кухні та змусив записати та зберегти до телефонної книги важливі номери.

— Я, звісно, все розумію, — вона зітхнула і поморщилась від променів сонця. Андрій ніби навмисне повністю відкрив жалюзі на високому вікні, щоб засліпити її та зробити початок дня ще складнішим. — Твій номер, Сергія, Марії… Але навіщо мені номер вашої мами й працівників ЖКГ?

— Аби наступного разу ти не стрибала з балкона на балкон, а зателефонувала до ЖКГ, щоб вони перекрили воду у всьому під’їзді, — Андрій вперто нависав над нею, спершись великою долонею на стіл.

— Всі навколо такі розумні, — ображено пробурмотіла Ярина, проте слухняно записала десять номерів, які супроводжувались довгими поясненнями, кому й у якому випадку краще телефонувати. — Ти так хвилюєшся, наче п’ятирічну дитину лишаєш вдома.

— П’ятирічній дитині вистачило б розуму звернутися по допомогу до дорослих, а не травити робітників і стрибати у вікно, — він потер лоба, взяв з кухонного стола невеликий клаптик паперу з виписаними ручкою номерами та відомими назвами поруч з кожним із них й простягнув Ярині. — Ось список закладів, де ви можете замовити собі їжу.

— Слухай, ну це вже занадто, — вона обурено підвелась, аби висловити невдоволення йому в обличчя, але перечепилась через ніжку столу. — Ай! Боже, як боляче, — спочатку вона зігнулася та повільно опустилась на коліна, після чого зіщулилась на підлозі й притиснула до тулуба ногу, яку минулого дня бинтував Андрій.

Він закрив верхню частину обличчя долонею, аби не бачити цього, й ледве стримався від дзвінка, яким скасував би відрядження.

— Якщо буде можливість, — Андрій дочекався, поки Ярина, яка досі кривилася від болю, забралася назад на м’який куточок, і тихо попрохав, — не виходьте з дому. Особливо — разом. Якщо тебе знову десь забудуть, я раніше, ніж за тиждень, не зможу забрати.

— Добре, — після феєричного падіння вона соромилась протестувати, тому насуплено з усім погодилась.

— Якщо щось станеться — телефонуй. Все, я поїхав.

Хотілося вірити, що всі у квартирі залишаться живими до його повернення. Він навіть не уявляв, що в цьому бентежному житті знайдеться людина, яка разом з його братом утворить небезпечний тандем. Складалося враження, що по окремості у них й справді було більше шансів на виживання.  

— А чого ти тільки мене вичитуєш? Чого не розбудив Сергія? — Ярина ображено почухала ніс і потерла сонні очі. — Нехай би теж послухав поради дорослої людини, — останні слова були сказані з насмішкою і нотою образи.

— Того, що на тебе я ще маю малу надію, — тяжко зітхнув Андрій, який вже не вірив навіть у власні слова. — Будь ласка, коли я повернусь, нехай квартира… Нехай вона хоча б буде.