Глава 7. Двері

Вдома Сергій та Андрій вклали Ярину на диван у кімнаті й засіли на кухні, щоб не заважати та не будити. Вони зробили чаю й мовчки сиділи за столом, коли двері прочинилися. До яскраво освітленої кухні увійшла Ярина. Вона примружилась, позіхнула й марно спробувала пригладити розпатлане волосся.

— Добрий вечір, — Ярина опустила руку й роззирнулась.

Сергій поморщився, але однаково посунувся до вікна, щоб звільнити місце на м’якому куточку:

— Для когось він може й добрий, — не встигла Ярина зручно розміститися й подякувати за доброзичливість, як він продовжив: — Ми майже дві години витратили на твоє визволення з моргу.

Втомлений від його витівок Андрій процідив крізь зуби: 

— Не чіпай її, — він повернувся обличчям до Ярини й співчутливо поцікавився: — Як ти себе почуваєш? В голові не паморочиться? — вона мовчки похитала головою. — Ми дуже хвилювалися через те, що Сергій, — Андрій запнувся, ледь не виказавши неприємну правду, — забув тебе у морзі.

Сергій вигнув брову:

— Ми хвилювалися? — він фиркнув, коли помітив як брат пропалює його очима, й відвернувся до вікна.

Ярина підперла голову рукою: 

— То він дійсно забув? Бо я все не могла зрозуміти — навмисне залишив чи забув? З одного боку, наші стосунки складаються не найкращим чином, що цілком пояснило б навмисність дії. Але з іншого — Сергій настільки неуважний, що я б не здивувалася, якби дізналась, що все сталося абсолютно випадково.

Сергій похлинувся ковтком чаю й гучно закашлявся.

— Я неуважний? — він витер обличчя серветкою, кинув її на стіл й зиркнув на Ярину злісним поглядом.

— Так, дуже. До речі, я прийшла до тями, ще коли на вас почала кричати та мила пані.

— Тобто, я тебе ніс на руках, а пані, що горлала на мене, мила, — Сергій відсунув мляво порожню чашку до краю столу. — Казково.

— Для мене нині будь-хто милий, хто не залишив мене одну без зв’язку, їжі й доступу до туалету у морзі, — льодяний тон змусив знітитися навіть Андрія, який не мав стосунку до жахливого вчинку. Але тільки не Сергія, якому адресувався докір.

— У лабораторії, — він віддзеркалив її уточнення як тоді, коли вони сиділи за столом з документами.

Андрій вирішив збавити напругу:

— Ми, до речі, замовили піцу. Скоро мають привезти. Тобі налити чаю?

— З отрутою? — Ярина скосила прискіпливий погляд на Сергія, від якого можна було чекати на будь-що.

— Не розумію твого невдоволення. Як щось не до вподоби — де двері, ти знаєш, — він підтиснув вуста. Така невиправдана недовіра ображала. Його дії були логічними й правильними, і не означали, що про нього можна припускати такі жахливі речі, як отруєння. Сергій мав важливі справи, а вона мала б помітити, як багато клопоту завдала, й піти на поступку.

Ярина зціпила зуби й встала з-за столу:

— Знаю. І зараз же вийду через них. Дякую за гостинність, але мені вже час, — вона стримано кивнула Андрію й розвернулась, аби піти геть.

— Куди ти підеш? У тебе квартира розвалена, — Сергій не вірив, що їм так пощастить, і вона справді піде.

— Але там я принаймні нікому не заважатиму. Вибачайте за заподіяні незручності, — Ярина широкими кроками подолала відстань до вхідних дверей і з упевненою силою смикнула на себе ручку.

На хвилину запанувала тиша. До них так і не долинули звуки відчинення та грюкання дверей. Андрій та Сергій перезирнулися й збирались перевірити коридор, коли до кухні повернулась притихла Ярина. Вона тримала одну руку за спиною, іншою — знову поправила безладну зачіску. Збентежене обличчя більше не видавало злості чи гніву — лише розгублення.

Ярина кусала губу у спробі знайти доладні слова, але на думку не спадало жодного слушного формулювання. Вона зробила глибокий вдих, видих й під стурбовані погляди знову опустилася на м’який куточок.

— Ви ж завтра нікуди не планували йти? — Ярина почала здалеку.

Сергій прикрив очі долонею та глухо видихнув:

— Ні, — не відповідь на питання — приречений стогін через здогадку щодо того, що відбулось в коридорі.

— О, це добре, — Ярина ж щиро повірила, що Андрій з Сергієм дійсно нікуди не збирались. Вона ніяково усміхнулась і поклала на стіл відірвану дверну ручку. — Думаю, ми чудово проведемо вихідні разом.

Андрій обхопив голову руками й занадто гучно зітхнув. Він багато років ставив собі важливе питання — чому він завжди все робив обережно й за правилами, в той час, як люди, що його оточували, ніби народились у країні невдач і катастроф? Де від нього ховалися милі та відповідальні люди? Чому саме він мав розв’язувати всі проблеми? Де він так сильно нагрішив у минулому житті, що у цьому народився у своїй сім’ї та оселився у цьому будинку?

— Я зателефоную Ростиславу. Він зі своєю командою все відремонтує, — Андрій опанував емоції й запропонував розважливе розв’язання наявної проблеми.

Сергій невдоволено скривився, ніби від зубного болю:

— Тільки хай він не бере того свого помічника. Я його не терплю. Ти знаєш, що він під час останнього ремонту зробив у моїй кімнаті? А я тобі розпо…