Глава 72. Образа

Вона зам’ялась.

— Я не знаю.

— Як це? — в голосі Максима промайнула несподівана жорсткість. — Ти не знаєш, де ти? 

В пам’яті постав телефонний діалог Ярини з Костянтином. Тепер і йому довелось зіткнутися із загадками душі, яка не могла прямо відповісти, де знаходиться.

— Я знаю, де я зараз, — вона ображено підтиснула вуста. — Але я не знаю, де буду за десять чи двадцять хвилин, — ця фраза досить чітко описувала все її життя. — Я в лікарні швидкої допомоги, але ми з Костянтином та Сергієм збираємось до клініки, де працюють Андрій та Сергій. А адреси я не знаю, — Ярина мимоволі спрямувала погляд на Костянтина. Той мовчки відвернувся.

— Чому б тобі просто не зробити допис в соцмережах, щоб нашому вбивці було легше відстежувати наше місцеперебування? — Сергій змірив її довгим поглядом.

— Я зрозумів, — похмуро видихнув Максим. — Я знаю адресу та можу…

Ярина скрипнула зубами та злісно покосилась на Сергія:

— Чому б тобі просто не дати мені спокій?

В телефоні зависло розгублене мовчання. Максим ще ніколи не чув, щоб голос Ярини звучав так грубо. Може, вона образилась за його зарізку реакцію? 

— Вибач?

Ярина, яка усвідомила, що гаркнула прямо в динамік, зробила глибокий вдих та повернулась до супутників спиною:

— Вибач, будь ласка, то не тобі. Просто Сергій вибісив, — вона сказала це голосніше, щоб причина її поганого настрою не сумнівалась в причетності до цього. Ярина втомлено видихнула та кивнула: — Добре, що ти знаєш адресу, але я не знаю, скільки часу ми там…

— Та йди вже до свого принца. І на ніч там залишся, — дивно, що у Сергія з його вмінням відчувати настрій співрозмовників, були такі рівні зуби. Хоча, можливо, не всі з них свої? 

Костянтин різко повернувся обличчям до нього. 

— Зачекай, будь ласка, секунду, — Ярина закрила динамік долонею, розвернулась та з-під лоба глянула на Сергія. — Знаєш, часом у мене відчуття, ніби нас у стосунках троє.

Він підозріло насупився. На думку спало, що вона мала на увазі дещо інше, але раптом у неї з’явилися підозри про зраду Максима? Це… цікаво.

— А хто третій? — Сергій ледь нахилився до неї. 

Він знущався чи справді не розумів?

— Ти! — Ярина з силою стиснула телефон, зціпила зуби й від злості ледь не підстрибнула на місці. Вона зробила черговий глибокий вдих, піднесла смартфон до вуха та швидко пообіцяла: — Я перетелефоную за дві хвилини. — Ярина не стала чекати на відповідь та скинула виклик до того, як виплеснула агресію на людину, яка перед нею нічим не завинила.

Сергій ображено наморщив носа, але вже за мить удав, що йому байдуже, та легковажно знизав плечима:

— Тоді рішенням двох з трьох можеш з чистим серцем їхати до Максима додому.

Ярина звела очі на небо. Попри пізній час воно досі було чистим та на диво світлим. 

Боже, дай сил це все витримати. Їдке зауваження Сергія вибило з неї всю злість. Тепер хотілось істерично сміятися.

— Скажи чесно, ти хочеш комусь здати мою квартиру? — Ярина втомлено глянула на Сергія. — Чи остаточно дотопити її? Чи просто хочеш через мене щось дізнатися про Максима? Інших причин так наполегливо мене штовхати до його ліжка я просто не бачу.

Він закотив очі:

— Я просто не хочу, щоб тебе вбили. Це турбота, — з його вуст останнє слово звучало як лайка.

— Господи, та кому я треба, — Ярина скривилася та хитнула головою. 

— Нагадай, скільки разів тебе викрадали?

Цього разу була її черга закочувати очі:

— Обидва рази були помилковими.

— То ти готова до помилкового вбивства?

— Чим більше часу проводжу з тобою, тим більше готова до цього моменту, — смартфон в руці знову задзвонив і на екрані висвітилося ім’я Максима.

Сергій наморщив носа:

— Ти несерйозно.

— Заздрю твоїй впевненості, — Ярина, що дивилась на екран телефона, тяжко зітхнула.

Варто було Костянтину помітити її вагання, як він виставив руку:

— Ти не маєш їхати туди, куди не хочеш. Те, що робить Сергій, називається сутенерством та засуджується навіть в моїх колах, — він скосив похмурий погляд на Сергія, який закотив на це очі та фиркнув.

— Ну, звісно, розповідай… 

Ярина вже не чула нечітке бурмотіння. Вона втомлено посміхнулась Костянтину та кивнула:

— Дякую, — після чого під шокований погляд карих очей прийняла дзвінок та піднесла смартфон до вуха. — Алло, вибач, розмова трохи затягнулась. Я вже вільна, але досі біля лікарні швидкої. Можу під’їхати на метро чи…

— Не треба метро. Я тоді…

Костянтин здивовано насупився та нахилився до неї:

— Ти поїдеш?

— Зачекай секунду, будь ласка, — вона відсунула смартфон, похмуро глянула на нього та ледь знизала плечима. — Звісно. Якщо мені треба вибирати між Сергієм та Максимом, то вибір очевидний. Чи, — Ярина глянула йому прямо в очі, — є якась інша причина, з якої я маю відмовитись?